Скот Фіцджеральд Френсіс - Великий Гетсбі

— Це говорить Слегл...

— Слухаю. — Прізвище було мені незнайоме.

— Ну, як тобі ця халепа, га? Ти одержав мою телеграму?

— Ніяких телеграм не було.

— Той шмаркач Парк ускочив-таки, — скоромовкою заговорив Слегл. — Його схопили, коли він подавав папери касирові. Уявляєш, за п'ять хвилин до того з Нью-Йорка надійшов циркуляр з переліком номерів! Як тобі це подобається, га? В отаких-от глухих закутках ніколи не знаєш...

— Алло, алло! — квапливо урвав я його. — Слухайте, ви говорите не з містером Гетсбі. Містер Гетсбі помер.

На другому кінці дроту запала довга тиша. Потім почувся короткий вигук, а тоді в трубці клацнуло й нас роз'єднали.

Здається, на третій день надійшла телеграма з якогось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно виїздить і просить затримати похорон до його прибуття.

Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися, а як тільки я взяв з його рук валізу й парасольку, він почав смикати себе за рідку сиву бороду, так що я насилу зняв з нього пальто. Побоюючись, що він от-от зомліє, я завів його до музичного салону, посадив там і попросив лакея принести якусь вечерю. Але їсти він відмовився, а молоко вихлюпнулось із склянки в його тремтячій руці.

— Я довідався з чиказької газети, — сказав він. — В чиказькій газеті було написано. Я зразу ж виїхав.

— Я не мав вашої адреси.

Його очі бігали по кімнаті, нічого не помічаючи.

— Це зробив божевільний, — сказав він. — Тільки божевільний міг зробити таке.

— Ви хоч кави випили б, — наполягав я.

— Ні, мені нічого не хочеться. Мені вже краще, містере...

— Каррауей.

— Мені вже справді краще. Де Джіммі?

Я відвів старого до вітальні, де лежав його син, і залишив там. Кілька хлопчаків зазирали з тераси в двері; я пояснив їм, хто приїхав, і вони неохоче пішли геть.

Трохи згодом двері вітальні відчинились, і містер Гетц вийшов; рот у нього був розтулений, обличчя злегка почервоніло, з очей безладно збігали сльози. Він був у тому віці, в якому смерть уже не здається страхітливою несподіванкою, і, коли він, уперше роззирнувшись довкола, побачив величний простір холу та анфіладу пишних покоїв, що відкривалася з нього, до горя його почало домішуватися почуття святобливої гордості. Я провів його нагору, до однієї з кімнат для гостей, і, поки він скидав піджак і жилет, пояснив йому, що всі приготування були відкладені до його приїзду.

— Я не знав, які будуть ваші побажання, містере Гетсбі...

— Моє прізвище Гетц.

— ...містере Гетц. Я думав, може, ви схочете відвезти тіло на Захід.

Він похитав головою.

— Джіммі завжди більше подобалося тут, на Сході. Тут він і досяг усього, чого прагнув. Ви були приятелем мого хлопчика, містере?..

— Ми були з ним близькими приятелями.

— Ви навіть не уявляєте, яке блискуче майбутнє чекало на нього. Він був ще молодий, але тут у нього добре варило.

Він значуще постукав себе по чолу, і я кивнув на знак згоди.

— Йому б іще пожити, він став би великою людиною. Такою, як Джеймс Дж. Хілл. Він би добре прислужився країні.

— Ваша правда, — ніяково сказав я.

Незграбно посмикавши, він стяг з ліжка гаптоване покривало, ліг, випростався і враз заснув. Того вечора зателефонував якийсь явно переляканий чоловік; перше, ніж назвати себе, він зажадав, щоб я сказав йому, з ким він говорить.

— Ви говорите з Каррауеєм.

— А! — радісно вигукнув він. — Вам дзвонить Кліпспрінджер.

Я теж зрадів, бо це давало мені надію на те, що в останню путь Гетсбі проводжатиме ще один давній приятель. Не бажаючи, щоб на похорон зібралася юрма роззяв, я не давав повідомлення в газети, а сам обдзвонював деяких знайомих. Але впіймати їх було дуже важко.

— Похорон призначено на завтра, — сказав я. — Приїздіть сюди на третю. I будь ласка, сповістіть усіх, хто схотів би приїхати.

— Так, так, неодмінно, — квапливо погодився він. — Звісно, я навряд чи побачу когось, але якщо випадково...

Його тон насторожив мене.

— Але ж самі ви, звичайно, приїдете?

— Постараюсь, постараюсь. Я вам, власне, телефоную, щоб...

— Хвилинку, — перебив я. — Ви все-таки скажіть; приїдете ви чи ні?

— Розумієте, річ у тому, що я тепер мешкаю у одних знайомих у Грінвічі й вони певним чином розраховують на мене на завтра. Ідеться про пікнік чи щось подібне. Але я, звісно, зроблю все, щоб приїхати.