Майже всі ці репортажі були мов нічні кошмари — химерні, безладні, настирні й далекі від дійсності. Коли Міхаліс на слідстві засвідчив, що Вільсон підозрював у чомусь свою дружину, я вирішив, що цю історію тепер роздмухають у сороміцький пасквіль, але Кетрін, якій було тут що сказати, не сказала жодного слова. Вона виявила несподівану силу вдачі, — твердо дивлячись просто в очі слідчому з-під своїх виправлених брів, присягалася, що її сестра цього Гетсбі знати не знала, що зі своїм чоловіком її сестра жила в добрій згоді і що взагалі її сестра була чиста як скельце. Вона, видно, й сама себе переконала в тому, і ридала в хусточку так, наче будь-який сумнів щодо цього вражає її в саме серце. Тож, щоб не ускладнювати справу, Вільсона звели до рівня людини, яка діяла «в стані афекту». На тому все й скінчилося.
А втім, мені вся ця процедура здавалася далекою і неістотною. Вийшло так, що інтереси Гетсбі представляв тільки я сам, і ніхто більше. Від тієї хвилини, як я подзвонив до селища Вест-Егг і повідомив про нещастя, люди почали звертатися до мене з усіма домислами й усіма питаннями, що потребували практичного розв'язання. Спочатку це дивувало й бентежило мене; але години спливали, а Гетсбі лежав там, у своєму будинку, нерухомий, бездиханний, безмовний, і в мені зростало почуття відповідальності через те, що ніхто більше не виявляв інтересу до нього — я маю на думці той щирий, особистий інтерес, на який кожен з нас має якесь право під кінець.
За півгодини після того, як ми його знайшли, я подзвонив Дейзі, подзвонив, не вагаючись, керований якоюсь внутрішньою спонукою. Але виявилося, що вони з Томом виїхали дві-три години тому, взявши з собою багаж.
— I не залишили адреси?
— Ні,
— А коли повернуться, не казали?
— Ні.
— I ви не знаєте, де вони? Як з ними зв'язатися?
— Не знаю. Не можу сказати.
Мені хотілося привести до нього кого-небудь. Хотілося увійти до кімнати, де він лежав, і пообіцяти йому: «Я приведу до вас кого-небудь, Гетсбі. Будьте спокійні. Покладіться на мене, я кого-небудь до вас приведу...»
Імені Мейєра Вольфсгайма в телефонній книзі не було. Лакей дав мені адресу його контори на Бродвеї, і я зателефонував до довідкової, та коли мені дали номер, було вже по п'ятій, і ніхто до телефону не підходив.
— Може, ще раз подзвоните, міс?
— Я вже дзвонила тричі.
— В мене дуже важлива справа.
— Шкода, але там, видно, вже нікого нема.
Я повернувся до вітальні, й на мить мені здалося, що прибули якісь несподівані гості — до неї раптом набилося повно людей, — але виявилося, що то все офіційні особи. Відгорнувши простирадло, вони байдужими очима роздивлялися Гетсбі, а в голові моїй безнастанно звучало його благання.
«Слухайте, друже, ви повинні знайти мені кого-небудь. Постарайтеся, друже. Не можу я пройти крізь усе це сам-один».
Мене почали розпитувати про щось, але я втік і, вибігши нагору, заходився квапливо перебирати папери в незамкнутих шухлядах його письмового столу — він, зрештою, ніколи не казав мені, що його батьки померли. Але ніде нічого не було — тільки зі стіни дивився на мене портрет Дена Коді, пам'ятка давніх бурхливих часів. Наступного ранку я послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати найближчим поїздом. А втім, пишучи того листа, я подумав, що останнє прохання зайве. Я був певен, що він сам примчить сюди, як тільки прочитає газети, — так само, як не сумнівався в тому, що ще вранці надійде телеграма від Дейзі. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз мені відповідь Вольфсгайма і я прочитав її, мене переповнило почуття гніву, змішаного із зневагою, і це почуття злютувало нас з Гетсбі — супроти всіх.
«Шановний містере Каррауей! Це один з найтяжчих ударів у моєму житті, мені просто не віриться, що це правда. Божевільний вчинок того чоловіка повинен усіх нас примусити замислитися. Я не маю змоги приїхати зараз, бо зайнятий дуже нагальною справою І не можу вплутуватися ще й у це. Якщо я зможу бути вам корисний потім, повідомте мене листом через Едгара. Від таких речей я роблюся сам не свій, мене наче громом прибило.
Щиро ваш Мейєр Вольфсгайм»
А нижче похапцем дописано:
«Прошу повідомити, коли ховатимуть тощо, про родичів нічого не знаю».
Коли надвечір задзвонив телефон і міжміська сказала, що викликає Чикаго, я подумав: нарешті Дейзі. Але в трубці озвався приглушений відстанню чоловічий голос:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу