Скот Фіцджеральд Френсіс - Великий Гетсбі

— Гаразд, я продам вам ту машину, — сказав Том. — Завтра надвечір вона буде у вас.

Той закуток завжди справляв на мене якесь невловимо зловісне враження, навіть при яскравому денному світлі. Ось і тепер я мимоволі озирнувся, неначе відчувши за спиною небезпеку. Величезні очі доктора Т. Дж. Еклберга невсипуще стежили за нами з-понад кучугур жужелиці, але незабаром я помітив, що за нами наглядає ще одна пара очей — і з куди ближчої відстані. В одному з вікон над гаражем фіранка була трохи відхилена, і звідти на нашу машину дивилася Міртл Вільсон. Цілком захопившись тим спостереженням, вона не помічала навіть, що на неї теж дивляться, і різні почуття проступали на її обличчі, мов предмети на фотознімку, зануреному в проявник. Вираз її обличчя був мені напрочуд знайомий, я не раз бачив його на обличчях інших жінок, але цього разу він дивував і спантеличував мене, — аж поки я здогадався, що розширені ревнивим жахом очі Міртл дивляться не на Тома, а на Джордан, яку вона прийняла за його дружину.

Ніяку душу сум'яття не збурює так, як душу неглибоку. Коли ми від'їхали від гаража, Том повів машину, мов гнаний хвиським батогом паніки. Ще годину тому його дружина та його коханка належали йому неподільно й беззастережно, а тепер обидві невтримно вислизали з його рук. I він інстинктивно натискав на акселератор, охоплений подвійним бажанням — наздогнати Дейзі й утекти від Вільсона. Ми мчали в напрямку Асторії зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, аж доки побачили попереду знайоме синє авто, що неквапно їхало між павучими лапами ферм наземної залізниці.

— Обабіч П'ятдесятої вулиці є великі кінотеатри, що добре провітрюються, — сказала Джордан. — Ех, люблю Нью-Йорк улітку, в надвечір'я, коли він зовсім порожній. Є в ньому щось хтиве, перестигле, — от ніби підставиш руки і в них посиплються дивовижні плоди.

Слово «хтиве» ще більше розтривожило Тома, та перше ніж він здобувся на відповідь, синє авто зупинилось і Дейзі помахом руки попросила нас під'їхати.

— Куди поїдемо? — гукнула вона.

— Може, в кіно?

— В таку спекоту? — скривилася вона. — Ні, ви собі їдьте, а ми покатаємось і заїдемо по вас після сеансу. — Вона зробила слабку спробу пожартувати. — Зустрінемося десь на розі. Ви мене легко впізнаєте: я буду чоловіком з двома сигаретами в зубах.

— Не будемо сперечатися посеред дороги, — роздратовано сказав Том. Позад нас уже обурено сигналив ваговоз. — їдьте за нами — повз Центральний парк, з південного боку, до готелю «Плаза».

По дорозі він раз у раз оглядався, шукаючи їх очима, і якщо вони затримувалися десь на перехресті, стишував швидкість, аж доки вони не наздоганяли нас. Певно, він боявся, що вони майнуть у бічну вулицю і зникнуть з його очей та його життя — назавжди.

Але вони не втекли. I ми всі разом зробили щось зовсім недоладне — найняли в «Плазі» вітальню номера-люкс.

Подробиці тривалої і галасливої суперечки, внаслідок якої ми опинилися в тій вітальні, не затримались у моїй пам'яті, хоч я й тепер виразно, всім тілом пам'ятаю, як під час тієї суперечки штани, мов слизькі змії, обвивалися круг моїх ніг і холодні намистини поту безнастанно скочувалися по спині. Почалося все з пропозиції Дейзі найняти в готелі п'ять ванних кімнат і скупатися в холодній воді, і з цього вже зродилася реальніша ідея «влаштуватися де-небудь і випити по м'ятному коктейлю з льодом». Всі ми, звісно, повторювали при цьому: «Безглузда вигадка!» — і всі разом, перебиваючи одне одного, вели переговори із спантеличеним портьє, вважаючи — чи, може, вмовляючи себе, — що нам дуже весело... Кімната була велика й задушна, і хоч було вже по четвертій, у вікна, коли їх розчинили, повіяло тільки гарячим запахом кущів з парку. Дейзі підійшла до дзеркала і, стоячи спиною до нас, почала поправляти зачіску.

— Який шикарний апартамент, — шанобливо прошепотіла Джордан, і всі засміялися.

— Відчиніть ще одне вікно, — звеліла Дейзі, не обертаючись.

— А більше нема.

— То треба подзвонити, щоб принесли сокиру...

— Облишити балачки про спеку — ось що нам треба, — роз-дратовано сказав Том. — Якби ти менше про неї цвенькала, ми б її менше помічали.

Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.

— Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? — озвався Гетсбі. — Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.

На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте», — але цього разу ніхто не засміявся.