Володимир Винниченко - Чесність з собою

— Чи бажаєте ви дати пояснення, товаришу? — звернувся до останнього голова.
— Так, я бажа-а-ю дати пояснення, — закладаючи руки за спину й від того трохи перехиляючись наперед, одповів Мирон. І тому що в обличчі з'явився вираз злістно-веселий, хижий, то здавалось, він збірається стрибнути на когось.
— Прошу, — дозволив Кит.
Мирон підождав хвилинку, поки затихне зовсім, і неголосно почав:
— Това-а-риш Іона допустив в свойому, докладі невеличку поми-и-лочку. Замісць мої-ї-їх поглядів виклада-ав, пе-евно, свої... Це часто трапля-ається з "артистами". Крім цього, я більше нічого не маю сказати.
— От власне! — голосно зареготав Коля, який знову повернувся. Іона насмішкувато усміхнувся.
— Ви одкидаєте, таким чином, все, що говорилося товаришем Іоною про вас!? — раптом всім тілом повернулася Дара до Мирона. Очі їй дивились майже грізно, ніздрі підіймались.
— Тихо, панове! — спинив голова. — Так неможна, треба прохати слова. Говорить товариш Мирон.
Мирон чудно подивився на Дару.
— Так, я заперечую.
— Але це ж...
— Панове! Так не можна! Товариш Мирон, ваше слово.
Мирон одвернувся від Дари.
— Таким чином, пано-о-ве, — знову почав він, мені здається, ми можемо закінчити наше засідання. Питання вичерпано.
— Ловко! — пробурмотів хтось насмішкувато.
— Дозвольте, товаришу! — раптом сердито втрутився Сергій. — Нам всім відомо, що саме ці погляди ви завжди висловлюєте й мало не за погляди партії виставляєте їх. Так неможна. Ми хочемо поясненнь.
Мирон усміхався.
— Ви хочете знати мої погляди на ці питання, чи те, що я кажу робітникам?
— Це одне й те саме, сподіваюсь...
— Ні, не зовсім. Так що вам бажано?
Мирон вже не тяг слова. Рухи зробилися різкими, поривчастими, в очах сяли веселі мстливі іскорки.
— Те, що ви, звичайно, говорите робітникам. До останнього нам немає діла! — також різко сказав Сергій.
— Добре! Я, їм кажу слідуюче: коли робиш що небудь, роби цілим єством своїм. Ні розумом, ні чуттям, але й тим і другим разом. Думка проста, а ні трішки не крімінальна. Правда? І ілюструю її всім тим, про що так дотепно казав товариш Іона. Тільки ілюструю. Суть не в ілюстраціях, а в думці. Наприклад. Візьмемо, хоч би цю саму простітуцію й цього самого товариша Іону. Він, звичайно, ходить до простітуток і звичайно...
— Не судіть по собі! — спалахнув Іона.
— Ви не ходите? — здивувався Мирон.
По зборах пройшов гомін обурення.
Мирон неначе не помітив нічого. Тільки в губах промайнула веселість.
— Прошу осіб не торкатись! — строго зауважив голова.
— Мене це дивує... підняв брови Мирон. — Тижнів зо три тому товариші Петро, Рисецький і товариш голова разом з вами були в публичному домі... Хіба не так, товаришу, Петре?
— O, j-а-а... — по німецьки протяг Петро таким тоном, неначе гордився, що був, і поважно розправив невеличкі вусики.
Голова та Рисецький почервоніли. Іона ж швидко ступив уперед і, змахнувши рукою, закричав:
— Я ходив туди, щоб спостерігати таких... як ви та ваш товариш Петро! Можете навіть у його запитати!
— Цілком вірно! — поважно та безтурботно підтвердив Петро. —Товариш Іона тільки потримав на колінах маленьку грішницю й в чистоті пішов собі. Ми ж усі лишилися.
Почулись вигуки обурення та сміх. Коля щось гарячково й голосно почав доводити Жені.
— Це низько і гидко! — раптом швидко з обуренням підвелась в кутку Віра. — Це звичайна манера пана Мирона відповідати на неприємні для його запитання. Ми не маємо бажання тут слухати про всяку мерзоту! Чуєте! Ви відповідайте на поставлені запитання. Голове! Слідкуйте ж за порядком зборів!
Голова шепотівся з Сергієм. На вигук Віри обернувся й постукав олівцем об стіл. Гарні очі йому злісно блестіли, з щок не зійшли ще червоні плями.
Мирон, здавалось, милувався з усього, що робилось і з цікавостю приглядався до обличчь. На вигук Вірин посміхнувся.
— Товаришу Мироне! Чи бажаєте ви відповідати на запит організації? — раптом різко спитав голова. У вітальні затихло.
— Я ж, одповідаю, — сказав Мирон.
— В такому разі прошу осіб не торкатись. Це не є відповідь. Ваше слово.
— Вам же запитання поставлено ясно, — закричала знову Віра, — не крутіться та відповідайте: чи ви визнаєте в простітуції зло чи ні?
— Визнаю, — усміхнувся Миром.
— А-а ... В чому ж це зло?
— В чому? Хм... Багато де в чому... Ну, хоч би в тому, що "порок торжествує, а чеснота принижується. Що топчеться моральність, що людиною користуються, як яким небудь мужиком в поміщицькій економії.
Віра зблідла й сильно закусила губу.
— А ще в чому? — не зводючи з його потемнілих очей, глухо, погрозливо кинула.
— Ще? Хм! Хіба мало в чому? — потиснув він плечима. — Ну, скажемо, ще хоч би в тому, що ні одна порядна жінка не гарантована від зради чоловіка з цими тваринами. Ні одна мати не може бути покійною за свого сина. Ні одна порядна панна не може ввечері вийти на вулицю, щоб не наткнутись на ціх падших. І мало того, вони иноді мають нахабство з'являтися в порядну родину! Хіба це не зло? А турботи багатьом жалосливим паням, які притулки впоряжають.
Катерина Андрієвна почервоніла.
— Хіба це не зло? А дідусям деяким хіба не турбота? Мені трапилось якось чути про одного поважного, високоморального дідуся, який до того запалився братською любовью до одної "тварі", що до насильства мусів був удатися. Знайшлися дурні люди, які хотіли до суду тягнуть, але дідусь мав таке довірря в громадянстві, що до суду не дішло. Подумайте, скільки трапляється порядним людям страждати через ціх мерзенних дівок!
Іван Андрієвич сидів мов нічого й не було, хоч на його кидалися швидкі погляди. Але Катерина АндрІєвна в явному обуренню нахилилась до Семена Васильовича та щось швидко й горячково зашепотіла йому. Семен Васильович з насмішкувато злісною, ледве помітною посмішкою, покусював вуса, й дивився собі під! ноги.
Петро усміхався й голосно тягнув:
— O, ja-a...
Раптом до столу голови підійшов Сергій з якимсь листом паперу в руках. На висках у його виступили червоні плями, чоло вкрилося сіткою, зморшок, очі світились роздратовано та злісно.
— Прошу вибачення! Пане голово! — почав він голосно.
Всі затихли й повернулися до його.
— З огляду на те, що пан Купченко через свою очевидну скромність не хоче поділитись з нами своїми цінними думками що до простітуції і одкараськується... — Сергій
неначе стримав себе, — недоладними та нечемними жартами, то дозвольте мені перечитати зборам от цього документа. Я його не читав ще, мені його тільки що дали, але судячи по підзаголовку та по деяким прогляненим мною місцям, це повинно бути щось подібне до символу віри прихильників простітуції. Дещо на зразок агітаційного програму. Коли збори нічого не мають проти...
— Читайте, читайте! — почулися голоси.
— Пане Купченко, чи цей лист вам знайомий? — підняв трохи в гору папір Сергій.
Мирон усміхнувся.
— Так, знайомий.
— Може, ви згодні з ним?
— Цілко-ом . . .
— Тим краще, прошу уваги.
Сергій поправив пенсне й голосно, з усиллям розбіраючи гектографичні літери, почав читати:
"Відношення до простітуції."
"Коли ідеш до простітутки, то чесно, не лукавлячи з собою, дай відчит собі, через що йдеш до неї."
— Звичайно! — вставив Іона.
"Досвідом життя свого й розумом перевірь своє бажання. І коли досвід життя твого та розум сходяться з бажанням твоїм,— ти правий. Іди та роби, що, хочеш."
— Ого! — знову кинув він. На його зашикали.
"Коли ж досвід життя твого та думка повстають, то зроби їх остільки виразними для самого себе, щоб від їх родилося почуття огиди до бажання твого. І бажання зникне, ти будеш також правий."
"Але не роби того, що розум твій обо почуття визнають поганим. Брехня перед другими може виправдана бути, перед собою ж — ніколи."
"Через те оті, що брешуть собі, крадуться, як злодії, до простітутки, самі, знаючи, що роблять погано. Чоловік, який без кохання, але в "законному" шлюбові купив жінку, не червоніє йдучи до неї, бо сам гадає, що купувати женщину з благословіння громаданства — не є зло."
— Стиль з апостольского писанія — кинув Іона.
Всі слухали дуже уважно; Дара вся упьялася очимa в Сергія, злегка навіть нахилилась уперед.
"Але як би ти не йшов, памятай, що йдеш до людини, від якої чекаєш задоволення твого бажання."
"Коли негарний, самотній, бідний, коли життям окривджений, в родині нещасливий і не можеш инакше задовольнити бажання тіла свого, то памьятай, ідучи до простітутки, що вона по силі послугу робить тобі."
"Коли вдачею загарячий і кров спокою не дає й до простітутки ідеш за заспокоєнням, памьятай, що ідеш до людини, в якій відчуваєш потребу."
"Коли непоміркованим, нестриманим життям привчив себе до похоті, як пьяниця до вина, ідучи до простітутки, памьятай, що шукаєш в ній пьяного задоволення."
"Але як би ти не йшов, — як до лікаря за заспокоєнням, як до шинку за підняттям, як на базар за шматком хліба, — памьятай, що ідеш за послугою."
"Через те, коли йдеш, то йди не як злодій, не як той, що відчуває себе злочинцем, але як той, хто потрібує?"
,,Не осуджуй також, відходючи, простітутку за те, що не дала того, чого не може дати."
"Коли памьятатимеш це, не будеш мучити себе й простітутку зневагою до неї. Зрозумієш, що ні ти, ні вона ні винні за те, що утворено віками життя."
"Але багато зла уникнеш."
"Піднявши її в її власних очах, полекшиш її тяжку професію. Даси їй змогу боротися за себе всіма доступними їй засобами. Повернеш велике щастя бути матіррю й громадянкою."
"Памьятай це, ідучи до простітутки. А більш за все хай памьятають її близькі та самі простітутки: не ті, що зневажають, жаліють та брешуть самі собі, усунуть зло. Зневагою, жалостю та брехнею вони побільшують його. Не усунуть його також ситі та вдоволені, але тільки нужденні та невдоволені, тільки ті, що страждають.
"Найбільше ж за всіх нехай робітники поміркують над цим, бо їхні дочки та сестри складають найбільшу частину мешканиць публичних домів. Нехай памьятають, що вони, як простітутки, продають себе й через продаж свої праці так само позбавлюють себе здібности творити, як їхні сестри родити. Не з мораллю ситих та вдоволених рахуватись, але з собою та власним досвідом. Всяка мораль установлюється пануючими; робітники ж в пануванню не винуваті, отже не їхня й мораль сучасна. Тільки з собою нехай чесні будуть. Кожен, хто в такомуж як вони, становищу, той буде згоден з ними."
"Отже памьятай все це. І нехай кожен вчинок твій буде плодом згоди розуму та чуття твого й тільки твого, але не тих, хто инакше живе та почуває. Будь чесний тільки з собою!"
Сергій закінчив і, посміхаючись, склав папір.
Збори, очевидно, ждали не того. Зашелестів шопіт. Більшість, судячи по нерішучому, виразу обличчь, не знала, як реаґувати. Коля гарячився й з палаючими щоками доводив щось Жені. Де хто поглядав на Мирона. Він з помітною цікавостю придивлявся до обличчь.
Дара не підводила очей і гралась торочками скатертини. Видко було нижню частину щоки, вкритої румьянцем.
Шопотіння почало переходити в неголосну балачку, і нарешті почулися окремі слова тих, що сперечались.
— Безумовно наївно!... Утопія!
— Дебати! Дебати!
— Пане голове! До порядку!
— Так І до анархизму — два кроки... Міщанський індівідуализм.
— Повне відкидання!...
— Голове!
Гомін побільшувався. Мирона не чипали, неначе чекали чогось.
Оля не зводила з його очей, ніби ловила погляд, щоб щось сказати. Але він не дивився в її бік.
Голова ж радився про щось з Сергієм та Іоною.
Гомін і безладдя побільшувались.
— Голове! До порядку! Голове!
— Панове! — нарешті заняв він своє місце. — З огляду на те що ми маємо дуже мало часу, питання ж ставиться дуже серйозно, поступила пропозиція товариша Сергія одкласти дебати до слідуючих зборів, призначивши їх яко мога швидче. Останній же час вжити на пояснення товариша Мирона, коли він побажає дати їх.
— Ні, ні! Зараз дебати!.. Зараз!.. Не хочемо! злякалися!..
— Одкласти! Одкласти !.. Пізно...
Крики перемішалися. Вже нічого не можна було зрозуміти. Мирон раптом підняв руку й різко сказав:
— Панове! Хвилину уваги.
Всі повернулися до його й швидко затихли.
— Панове! Чи будуть дебати зараз чи потім, справа ясна — для ціх зборів ця "програмка", як тут сказали, не годиться. Її місце не тут. Більше я ніяких поясненнь давати не хочу. Нудно й непотрібно. Обмірковуйте її самі. З приводу ж инших питаннь, які були зачеплені товаришем Іоною, як що бажаєте, можу дати пояснення й зараз. Але позаяк маю мало часу, прошу мене не переривати. Чи хотять збори вислухати мене?
На обличчях була розчарованність, невдволення, нерішучість.
— Дозвольте декільки запитаннь, — раптом тихо спокійно вимовив Іван Андрієвич.
— З приводу простітуції?
— Так... Як ви ставитесь...
— З приводу простітуції я більше поясненнь давати не бажаю.
— Позвольте! — різко, злісно крикнула Віра. — А як ви поясните те, що, не дивлячись на корисну й почесну професію простітуток, ви всеж-таки взяли свою сестру з публичного дому? Це чесно, з собою?
Мирон пильно подивився на Віру. По лиці їй, як краплі дощу по склі, збігали у низ струйки, перешарпуючи губи.
Настала повна тиша.
Дара, яка швидко підняла голову при запитанні Віри, неначе затаїла дух, чекаючи відповіді.
Мирон посміхнувся.
— От тому, що чесний тільки з собою, нікому відчиту давати не маю охоти. А тим більше вам, Віро Семенівно.
— А-а! "Відчиту"?! Другим проповідувати легко, а самі брешете. Брехня — вся ця ваша проклямація! Брехня! Тільки свою розпустність хочете теоріями пояснити... Гидко! Я сьогодня бачила вашу сестру, і вона сама мені сказала, що їй тільки тепер добре, коли вона серед чесних людей живе. Сама сестра ваша! Чого ж ви брешете тут з своїми проповідями?! Чесність ваша до других — нечесна! Чуєте ви!
— Я ніколи й не "проповідував" правдивости та чесности з другими, Віро Семенівно. Даремно ви так хвилюєтесь та лізете в чуже життя. Коли ж з собою нечесний, то не вам про це знати. Таким чином — різко кинув він до зборів, — чи хочете чути мої дальші пояснення? Час закінчити цю комедію!
— Коли вони будуть такі, як це... — почала було Віра, але їй не дали доказать.
— Слухаємо!.. Слухаємо... Кажіть далі.
Лице Миронові було похмуре, губи зробилися тонкими, голос звучав різко, рішучо.
— Пояснення мої будуть в тому, ж дусі. Ні що до шлюбу, ні до кохання, ні що до інтелігенції я своїх поглядів нікому не навьязую. Коли ж казав робітникам про інтелігенцію, то тільки як ілюстрацію нецільности, млявости та нечесности з собою приводив. І брати прикладу з їх не радив; рахуватись з їхньою опінією не радив. Інтелігент живе мораллю та привичками, що дістав у спадщину від дідів — гнобителів. Інтелект же пристосовує до пригноблених. Від того розірваність і брехливість з собою. Наприклад: кожен інтелігент визнає інтелектом, розумом повну інтімність та свободу в справах кохання. Кохання — особиста справа кожного, і ніхто в цю справу втручатись не може. Не дивлячись на це, ідуть вінчатись так само, як і ті, хто вважав необхідним контроль церкви в справах кохання. Це — повна відчуженність розуму від почуття. Наприклад, найщиріщі... ну хоч би з цього самого зібрання, щиро переконані, що санкція церкви не потрібна. Не дивлячись на це всі повінчані. Що це? Думка, ідея сама по собі, життя саме по собі. Брехливість з собою, роздвоєнність, ріжниця корінів в думках та моралі! І, дійсно, я не радив робітникам брати прикладу з, ну хоч би з... товариша Сергія, Дари, Михайла та инших. Нехай з своїм досвідом рахуються. Потрібна санкція? Іди та вінчайся. Не потрібна? Не бреши собі й не лукавь з собою.
— Чекайте! — раптом перебив Семен Васильович. — Дітей же своїх ви понесете хрестити до церкви?
Мирон зупинився. Запитання було несподіване. Забіліли посмішки на обличчях.
— Так, понесу!— рішучо сказав він. Усмішки розсипалися рідким сміхом.
— Як же це? Хіба ви визнаєте санкцію церкви?
— Ні, але тому, що без метричного свідоцтва немає паса, а без паса ж, як вам відомо, в нашому високоморальному громадянстві, що без души, то мушу. Бо инакше моїх дітей не буде на світі, їх ніхто не прийме ні на яку роботу. Роботу. Розумієте? З двох зол — меньше.
— О, — тож то бо й є! — хитнув головою Семен Васильович. — Те саме й з вінчанням, — з двох зол меньше.
Мирон усміхнувся.
— Не вірно. Не вінчаючись ви можете жити й працювать. Це — головне. Без паспорта ж — ви робити не можете. Визнати ви це повинні, а коли так, то цей ваш аргумент і є та нечесність, то лукавство з собою.
— А друге ви забуваєте? — раптом не витримала Катерина Андрієвна.
— Що саме?
— А те, на що ви наражаєте жінку своїм вільним коханням? Ваша теорія дуже зручна... тільки не для жінок! Хм!
— Я не розумію, на що ж я наражаю жінку!
— Не знаєте? А образи, а шопотіння ріжних крамарчуків, двірників, а брудні натяки? Звичайно, на вас це не лягає! Хм! Але коли навіть жінка згожується, то кожен порядний чоловік, коли він кохає її, а не бажає під прикриттям теорій скористуватись її довіррям, повинен захистити її від бруду! Сам повинен це зробити!
— Скажіть, будь ласка, — перервав її Мирон, — коли б ви попали серед негрів і вони почали робити натяки та насмішкувато шепотітись, що ви біла, вам би це здавалося, образливим? Чи тільки смішним?
— Вибачте, добродію, ваше порівнання дуже невдале.
— Як вам вгодно. А мені здається, що людині, яка до кінця пересякнена якимсь переконанням, просто смішне шопотіння инших. Але діло, звичайно, в тому, що цьому чоловікові та тій жінці образливі шопотіння двірників тому, що вони, по сути, опінією двірників дорожать і самі думають як двірники. Тоді нащо ж насилувати себе? Звичайно, вінчатись без зайвих слів. Але для того, хто перенявся цим переконанням до кінця, хто чесний тільки з собою, тому смішні шопотіння двірників. І жінки своєї захищати не треба, бо й їй тільки смішно. Коли ж не смішно, тоді на чому ж їхній союз кохання? Люди ріжні, розійтись і кінець.
— Як просто та легко! А діти? Де гарантія?
— Ну, знаєте, — гидливо скривився Мирон, — коли ви збіраєтесь родити з людиною дітей і з самого початку одне одному не вірите й на всякий випадок контракти пишете, то вам і книги в руки. Такого шлюбу я в кожному разі робітникам рекомендовати не буду. Так! І з вашою думкою рахуватись їм не поражу. Як і з двірниками та крамарчуками!
— Тільки з собою? — усміхнувся Семен Васильович.
— Так! Йому це буде вигідніще, ніж з вами.
— А коли йому буде вигідніще красти, то й тут порадите тільки з собою рахуватись?
— Безумовно!
— Не дурно ж у його стільки приятелів — злодіїв! — гукнула Віра.
— О, так! — злісно підхопив Мирон. — Недалеко й ходити: ви — перша, Дара, Сергій, ваші шановні батьки... Добродій...
Але докінчить йому не вдалося. Неначе вихор ввірвався звідкись в кімнату.
— Мерзотник! — закричала підстрибнувши Катерина Андрієвна. — Геть звідси! Геть! Забірайся з мойого помешкання! Що це таке?!
— Це дійсно... — в обуренню швидко підвівся редактор, розстібаючи для чогось сурдут та оглядаючись.
— Геть, поганцю! Роспутник! Геть!
— Мамо! Мамо! — блідий весь, одтягав Сергій Катерину Андрієвну, яка, люто стискуючи кулаки, тяглася до Мирона.
З Вірою почалася істеріка, вона дико сміялась. Всі товпились, кричали, деякі поспішали до передпокою та хапливо одягались. Навіть Петро зблід і невдоволено казав щось дуже схвильованій Наталії.
Оля злякано тягла Тараса, який тер рукою лоба та чудно посміхався. Оля мало не плакала.
Дара також підвелася і важко, дихаючи, притулилася до стіни. Вона нічого не говорила. Губи були щільно стиснені, неначе тримала ними нитку, очи ходили по постатях, але очевидно нічого не помічали.
Іона, Рисецький та инші отовпили Мирона, кричали йому в лице, погрожували, навіть лаялись.
Мирон, увесь смугляво-сірий мовчки, чудно-цікаво та зло вдивлявся в обличчя. Здавалося, не до його було направлено ті крики, але до когось иншого, сам же Мирон невидимо є присутній в кімнаті, і не має діла ні до того, кому кричать, ні до тих, хто кричить.
Вітальня почала порожніти. Катерину Андрієвну та Віру вивели. Гості розходились. Кит кричав ще партійним про страйк та спиняв. Лишалися неохоче.
— Ну, панове, до побачення? — раптом рушив до дверей Мирон. — Робіть суд, судіть мене, робіть, що хочете. На все згожуюсь.
Його провели галасом. Хтось навіть свиснув.
— До побачення, Олю ! — натикнувшись на неї в дверях, сказав Мирон.
Оля злякано підняла до його очі й тихо сказала: — До побачення. Ходім, Тарику, швидче.
Мирон усміхнувся.
— А ви, Тарасе, як що хочете анархиста, приходьте завтра до мене в пьять годин.
Тарас раптом дивно оглянув його з ніг до голови, вдивився для чогось в лице й відповів:
— Добре. Прийду.
Мирон одягся й вийшов. Обігнав на вулиці Наталю та хотів пройти вперед, але вона спинила його.
— Підождіть. Ходім разом. Нам по дорозі.
— Коли не боїтесь мене, — ходімте.
— Мені боятись нема чого.
Але вони майже всю дорогу мовчали. Мирон задумливо посвистував, а Наталя куталася, — вітер зробився холодний та лютий.
— Ні, Мироне, ви дуже брутально зробили! — раптом почала Наталя. — Дуже брутально!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Ви були люті, але це ще не виправдання для такої образи...
Мирон задумливо посміхнувся.
— І головне, щиро образились деякі, — тихо промовив він. — От що цікаво! — Ні трішки не мають сумніву... А теоретично згожуються що експлоатація — злодійство. Всі, повінчані, але кохання повинно бути вільним... Або ж: Сергій готовий з жалю прийняти до партії спілку простітуток. Але теоретично — простітуція є абсолютне зло. І не помічають навіть цієї своєї одірваности... От що цікаво... Навіть бажання не мають бути цільними. Ще кусаються за свою нікчемність. "Не чіпай!"
— Ну, а ви самі дуже правдиві та чесні з собою? — раптом різко спитала Наталя.
— Я хочу бути таким. Це дуже трудно, але...
— Так? От ви позавчора мене називали... брехливою, нечесною з собою, мовляв, тягнуся до вас тілом, але закриваюся душею. Тому що принято, мовляв, осуджувати тільки тілесне кохання... Добре, але ви мені скажіть...
— Хіба-ж це не вірно, Наталю?
— Звичайно, ні! Коли хочете, то, може, душа саме й найбільшу ролю грає в цьому потягові. Але я вам...
— До мене? — розсміявся Мирон.—У вас до мене? Ха-ха-ха! От це цікаво! Що ж це таке душа в такому разі? Ми ні в одній думці не згожуємось, прагнення, цілі наші цілком ріжні. Ви для мене й я для вас духовно, неначе люди з ріжних планет. І раптом "душа". Е, Наталю! Брехня це самій собі! Діло ж зовсім просте: ви довго чоловіка не бачили, я, як мужчина, не гидкий вам. Може, навіть є й справді щось, що ріднить наше тіло. От і все... Ну, і нащо тут ще якісь душі? Нащо брехня? Кохання тіла? Добре. Дає радість? Зла ні вам ні мені не зробила б? Ну, то чого вам? Шукаєте повного злиття? Шукайте. Кохання духовне та фізичне краще за саме фізичне? Чудово. Але коли я нахожу персик смачніщим за вишню, хіба я повинен від вишні відмовлятись? Чому? Навпаки, чим більше матиму вишень, тим з більшою тугою бажатиму персика. Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностів людина бачить у світі, тим вона цінніша сама... Ви ж багато де чого боїтесь тому, що старозавітна мораль їх осуджує. Тіло здавна в не милости у моралістів... Але ви мораль цю неначе не визнаєте, а тимчасом живете все ж таки по ній, через те що вона у вас в крови. От це я й називаю вашею брехливостю, нечесностю з собою. Тому й кажу вам: або доведіть ваш темний потяг до думки та визнайте, цільно визнайте кохання тіла. І віддайтеся йому сміливо, просто, гарно. Або ваші думки про неможливість самого тільки кохання тіла доведіть до чуття й вбийте цей темний потяг. Не придушуйте себе, але зробіть так, щоб це стало неможливим, просто неможливим, як ну, як не можливою для вас є любов до жандара. От це й буде сильно, чесно. Бо ця тяганина наша, сказати поправді, надокучила вже мені. А иноді під лиху хвилину дратує й хочеться просто взяти та покарати вас за вашу упертість. От власне, довести на вас же, що є й може бути.
— Ну, це слабо! — усміхнулась Наталя.—Я вам вже раз сказала, що такому, як ви, належати не можу. Можете бути певні, що з'умію... бути чесною з собою. А от ви, не дивлячись на свої проповіді, цього не вмієте. Коли ви такий мудрець, то чому ви не убьєте свого потягу до Дари? Га? Вона рідна вам?
— До Да-а-ри? — від несподіванки навіть спинився Мирон.
— Еге-ж, голубе, власно до неї. Гадаєте, не видко? Боже, як він здивувався! Не сподівались? Ха-ха-ха! Так, врачу, ісцилися сам. Ну, до побачення, я вже вдома. До мене більше не приходьте. Кінчати, так кінчати. Я бути одною з багатьох не маю бажання. Ідіть до Дари, і бажаю успіху. Тільки сумніваюся... Прийдеться вам "вбивати свій потяг".
Наталя сухо засміялась і, насмішкувато хитнувши головою, зникла в під'їзді будинку.
Мирон мовчки подивився їй в слід, задумливо підняв комір і помалу повернув назад. На губах та в очах проступала усмішка, а в ній чи то туга, чи біль.

VII
Мирон працював над картиною. Наближалися присмерки. Фарби зливались, і злиті образи здавалися чужими, новими, що самі по собі родилися.
Мирон задумливо з квачем та палітрою в руках, з закаченими рукавами дивився на полотно.
Раптом в коридорчику почулися кроки, голоси й в двері застукало. Мирон швидко озирнувся на стукіт, кинув непокійний погляд на картину, поспішно запнув її простинею й крикнув:
— Ввійдіть!
Двері помалу, нерішуче відчинилися, і на порозі з'явилася Дара. За Дарою стояв Тарас. На пірьях капелюха, на плечах та довгих віях Дари поблискував порох дощу.
— Можна до вас?
— Прощу!
Мирон чомусь дуже почервонів.
— Ви так довго не відповідали. Гадала, заняті з ким небудь. Я до вас в невеличкій справі. Добридень.
Подала руку. Ні ніяковости, ні більшої, ніж звичайно, холодности, тільки погляд уважніщий та строгіщий. Підозріло обвела кімнату очима й спинилась на картині.
Тарас мовчки за Дарою потиснув руку Миронові. Був жовтіщий сьогодня, очі, здавалось, сховалися ще більше, і чоло, як опукла скеля над норами, важко нависло над ними.
Він почав ходити вздовж стін, пильно, але без усякої уваги, придивляючись до малюнків і зараз же одвертаючись.
Мирон скоса з непевностю слідкував за ним.
— Я до вас за книжкою, яку ви мені обіцяли колись дати... — почала Дара. — Про простітуцію. Німецького професора, який стоїть на вашій точці погляду... Можете?
Мирон швидко уважно подився їй в лице.
— Я вам завтра поверну...
— Можете не спішити, — тихо вимовив Мирон.
— Ні, я спішу.
Тарас підійшов до полотна та узявся за край укривала. Мирон поспішаючи кинувся до його.
— Ні, ні, Тарасе!.. Цього не можна, цього не можна...
І соромлючись, він узяв картину в обійми й одтяг її в куток.
Дара мьягко, смішливо посміхнулась, але зараз же сховала посмішку. Тарас же здивовано схилив голову на ліве плече, слідкуючи за Мироном.
Мирон, ніяково посміхаючись, підійшов до етажерки й з протягом сказав:
— Я вам зараз знайду кни-и-гу... Коли хочете, можете сі-і-сти...
Книжка одразу ж знайшлася. Дара взяла її, перечитала заголовок, закрила й сказала:
— Добре. Спасибі. Завтра принесу.
Тарас також узяв якусь книгу й з тим самим пильним та розгубленим виглядом перегортав її.
— Мені треба ще сказати вам кільки слів на одинці, — додала Дара, не дивлячись на Мирона.
— Будь ласка... — трохи здивовано протягнув він.
— Ми вийдемо... До побачення, Тарасе. Ви у нас сьогодня ночуєте?
Тарас неначе очутився. Швидко поклав книжку на стіл і озирнувся.
— Що ви сказали?
— Я сказала, ви у нас сьогодня ночуєте?
— Так, так!.. Я.... Так, я ночую у вас...
— Ну, то я не прощаюсь.
— Так, так...
Дара вийшла. За нею Мирон. Спинилися в коридорчику. Світло з одчинених до кухні дверей боязко та блідо поцілувало щоку Дари. І видко було, як ледве хвилювалися чулі ніздрі.
— От що, — почала вона зараз же, дивлячись просто йому в вічі. — Тарас в дуже нервовому стані. Треба бути з ним обережним... Скажіть, ви, справді, умовляєте Олю йти в простітутки?
Мирон здивовано підняв широкі брови.
— Ні, не умовля-а-ю ...
— Я так і думала. Занадто... не пасує... Ну, добре. Тарас певний, що умовляєте. Будете, мабуть, балакати про це. Заспокойте його. Добре?
— Добре.
— Потім...
На мент замнялася.
— ...Потім таке прохання... Ви шукатимете сестру?
Мирон пильно подивився на неї.
— Так, шука-а-тиму...
— Коли?
— Не знаю... Може через тиждень... Раніше...
— Чому через тиждень?
— Так... Зараз не треба. Хай побуде...
Дара помовчала, неначе міркуючи Ніздрі підіймались та спадали сильніще. Ніжна кругластість щок вкрилась фарбою.
— Ну, добре. Так от, у мене прохання до вас. Коли знайдете сестру, скажіть їй, що я хочу прийти до неї... в гості. Чуєте?
В голосі чулась навіть погорда якась. Мирон весь стрепенувся.
— В гості? Так сказати? Так? Чомусь почав поспішно одкачувать рукава, неначе збірався зараз іти.
— Так. Вона згодиться?
— Не знаю...
— Подумає, що я тільки з цікавости?
— Так, я гадаю...
— Скажіть їй, що нi. Проте, цікавість також є але не головне...
— Скажу. Даро, чому ви так змінилися до мене за останній час? Може, я вас чимсь образив?
— Ні нічим... До побачення!
— Учорашнім... ви дуже... ображені?
Мирон говорив глухо, помітно хвилюючись.
— Ви що? Вибачатись вже хочете? — швидко подивилась вона на його.
— Ні... я просто питаю.
— Це повинно бути для вас байдуже. До побачення.
Хитнула головою й пішла до виходу. Мирон, нахиливши голову, помалу попрямував за нею. Але на сходах Дара раптом обернулась і неначе сердячись на когось, одривисто запитала:
— Послухайте, скільки ви маєте покинутих дітей?
— Ні одної... — тихо, з легким здивованням одповів Мирон.
— А від покоївки, яку звали Сашею, не було?
— Сашею? Ніякої Саші не знаю. Звідки ви маєте ці відомости?
— Кит казав. І ще каже, знає якісь брудні історії про вас. Це — правда про Сашу?
— Ні.
— До побачення.
І Дара пішла вниз.
— Ви не вірите? — глухо похмурившись кинув їй вслід Мирон.
— Не знаю ... — напів обернувшись, сухо відповіла вона й почала швидко сходити.
Мирон стояв, не рухаючись. Дара на повороті підняла до його голову, зупинилась і сказала:
— Коли скажете сестрі, ви мене про це повідомите? Так?
— Ні! — різко одрубав Мирон, повертаючись щоб іти.
— Чому?
— Це хочу!
— Значить сестрі не скажете?
— Ні.
— Адреси її мені не дасте?
Мирон замнявся, потім грубо похмуро відповів:
— Можу.
— Добре.
І Дара так само пішла знову.
Мирон круто повернувся й, зачинивши двері, пішов до себе.
Тарас сидів на канапі, тупо, задумливо дивлячись наперед себе.
Мирон підійшов до столу, одшпурнув якусь книгу, сів на стілець, устав і швидко заходив по кімнаті.
Тарас неспокійно заворушився й почав шукати свого кашкета. Знайшовши біля себе, одяг і став підводитись.
— Ви куди? — похмуро кинув Мирон.
— Я, може, вам заважаю... Так я піду...
— Не заважаєте. Сидіть. Сидіть, кажу! Тільки от що.
Він спинився перед Тарасом, який знову сів.
—... Слухайте, що я вам скажу. Ваша, сестра, здається, любить мене. І навіть напевно кохає. Чуєте? Я ж її не кохаю. Вона хоче мати від мене дитину й потім жити з нею. Це неможливо. В простітутки не ражу їй іти. Вірите мені чи ні?
Тарас зніяковів і швидко поглядав на його.
— І у вас... нічого з нею не було? — з болючою ніяковостю спитав, бігаючи очима. — Ні...
—Я чув инше...
— Від кого? Від Олі?
— Ні... Товариші кажуть...
— Хто саме?
— Кит, наприклад...
— Знову цей мерзотник!... Нічого не було. Коли вірите, сидіть. Ні, то йдіть собі, — нам нема про що балакати. Це мені надокучило.
Тарас з ніяковою увагою глянув знизу вгору, й сказав:
— Я вірю.
— Добре. В такому разі сидіть. Зараз анархист повинен прийти.
І Мирон знову заходив з кутка в куток. Потім підійшов до ліжка, ліг, закинув руки за голову й завмер в похмурій, злій непорушности.
Тарас непокійно поглядав на Мирона. Потім, очевидно, забув про його й знову впав в свій тупий, неуважний стан.
Мовчанка тяглася довго. По шибках вікон обережно, ледве чутно шелестів дощ, неначе не хотів заважати їхнім думкам.
Нечутно густішими ставали присмерки, виступаючи синюватим димом з кутків. Мирон раптом глибоко зітхнув, підвівся й сів.
— Анархи-й-ста нашого нема -а... — протяг він своїм вередливим тоном. — Обдурив, каналія... Це недо-б-бре...
Він підійшов ліниво до столу й почав робити цигарку.
Тарас, на згук його голосу прийшовши до себе, знову занепокоївся і, неначе згадавши невдоволення Мирона, здивовано дивився тепер на його. Мирон набивав цигарку та ледве-ледве кутками уст та очей посміхався. Лице-ж все одсвічувало якоюсь радостю, неначе на ліжкові йому хтось роз'яснив або росказав щось дуже гарне.
Закуривши, Мирон раптом сів так близько до Тараса, що той навіть трохи одсунувся, поклав на його гостре коліно свою велику смугляво-сіру руку і, наче нічого не було, сказав:
— Ну, як страйк? Вирішили?
— Так, вирішили...
— Так-а-к ... І ви за стра-айк?
— Так, і я ...
Тарас зпідлоба здивовано подивився на Мирона.
— Ціка-аво... А хто більше за всіх? Віра?
— Так, вона ... дуже...
— Та-а-к... А Да-а-ра?
— Вона була проти... Щоб самі робітники рішали...
— Та-а-к... Ціка-а-во... Це ду-у-же цікаво... Ну, а завод, значить, закри-и-ють?
— Так...
Тарас відповідав неохоче. Облизував губи.
— Гаврило в штрейкбрехерах? Га?
Тарас, помітно було навіть в присмерках, почервонів. Мирон зауважив це.
— І страйковий комітет допомоги йому не да-а-сть... Погано вашій родині бу-у-де...
Тарас мовчки дивився в землю.
— Олі-ж зовсім пога-ано буде... До Салдєвва піде...
Тарас якось нервово повів головою у бік. Зітхнув, але нічого не сказав.
— На вас же тільки вся наді-і-я...
— На мене? — роздратовано та разом з тим здивовано повернув до його голову Тарас.
— Та-ак... На ва-ас...
Тарас злісно посміхнувся. Відкинувся на спинку канапи й заплющив очі.
— Чого усміхаєтесь?
Тарас покинув посміхатись, але очей не росплющив; з глибокими тіньми від навислого чола він здавався мертвим.
— Га? Тарасе!
Тарас швидко росплющив очі й з роздратованням нахилився до Мирона.
— Чи ви ж бачите, який я чи ні?
— Ба-а-чу... Хворий трохи. —
— "Хворий трохи!"
Каліка я, от хто! Розумієте ви це? Каліка, негодящий, гнилий, дохлий, паршивий каліка з колінами як у коника. На мене надія Оліна. Ха!
Він навіть устав і почав швидко ходити по кімнаті; але потім раптом повернувся до Мирона й сказав:
— Дайте вашу руку! Швидче. Дайте, не бійтесь... Мирон здивовано простягнув руку. Тарас схопив її й приклав до своїх грудей біля серця.
— Чуєте, як бьється? Чуєте? Неначе видирається. Чуєте? Неначе в одчаю лупить головою об стінку... Правда?
— Та-ак ... Бьє-еться... І ви це добре висловили.
Похвала, здавалось, ще більше роздратувала Тараса.
— Правда? — однявши брутально руку Мирона, засміявся він. — Так коли тільки те й робиш, що слухаєш як воно бьється або замірає, то врешті можна знайти найвірніщий вираз... Хм! Чи ви ж знаєте, чим я більшу частину дня занятий? Ну? Я слухаю себе. Гадаєте, я вчора багато чув з цих дебатів? Як же! Я навіть не одразу зрозумів, коли ви оте сказали... Я тільки чув, як у мене билося серце та надувалась голова... Знаєте, як дитяча опука... І завжди... Я ж ні хвилини не живу, як усі! Ні хвилини! Надзвичайна істота. Я сплю з ватою в ухах та подушкою на голові. Моє власне дихання — такий шум для мене, що я готовий просто вбити себе, щоб не шуміти... На мене надія... Хм! Так... А я собаці, звичайному, дворовому собаці заздрю... Ви не смійтесь — (Мирон серйозно слухав його), — не для виразу, але от так, як є, кажу... Дивлюся на якого небудь пса й думаю, що у його нема "нервів", він може спати, коли схоче. Я, не жартуючи, хотів би бути звичайним собакою, задирати хвіст, гавкать, кусатись, спати ... Розумієте: спати!
Він навіть з люттю стиснув кулак, неначе роздушив в йому це слово.
Мирон хотів щось сказати, але Тарас хапливо, немов боячись, що не дадуть йому докінчити, казав далі :
— Хіба я людина? Хіба я маю переконання? Роздратуйте мене кашлем, і я буду з ненавистю сперечатись з вами проти того, що сам вважаю вірним... Це ж... я, наприклад, ненавижу всіх людей до крови, до піни на устах... А за що? Вони роблять шум. Ну? Люди та собаки. Ціла природа, як природа, але люди та собаки що хвилини шумлять. Що хвилини! Хіба я здатний до життя? Мені б жити на якійсь мертвій горі, де не тілько людей немає, але навіть найменша пташина не водиться, де трава не росте, де все мертво мовчить. От там би мені жити! Ви розумієте це? Це ж — жах! Це смерть. Це... Боже, я не знаю, як назвати це... Ви ж зрозумійте тільки, ви зрозумійте: я два роки не сплю. Ну? Ви розумієте, два роки не знати, що таке сон. Я згадую, як щось безмежно далеке, ті незабутні часи, коли, бувало, хочеться спати. Коли відчуваєш таке приємне тепло, безсилість, очі злипаються, — солодко, солодко... Ви розумієте: два роки! Сама тільки свідомість цього приводить в таку лють, що ... Я, наприклад, тільки знаю, що треба спати. Я ніколи не хочу, лягаю ж тому,що треба. І кожної ночі лежиш і слухаєш, як инші сплять... Ви знаєте цей стан? Коли лежиш, голова важка, хвора, все спить, ніч, як вічність... Боже!... Але й це ще нічого!... І це ще перенесеш... А от як заведеться де небудь собачка й гавкає. О, це — погибель.. це — мука нестерпна, це — сором непереносний. Ви подумайте: паршивенький, дурний собачка десь далеко тявкає, без потреби, без ладу, ніхто його не слухає, він навіть не підозріває, про вплив свого тявкання, мріяти навіть не сміє, дурний, поганенький собачка, десь далеко, на другій навіть вулиці, а я, розумна істота, цілу ніч занятий ним, цілу ніч звиваюсь від його тявкання, верещу від сказу та одчаю, затуляю голову подушкою, мечуся, сідаю в темноті на ліжкові і, вірите, плачу... Плачу! Ну, хіба не нікчемність я, не...
У Тараса зашарпались губи, підборіддя, він швидко одвернувся й забігав по хаті.
Мирон схвильовано підвівся, підійшов до його, тихо обняв і підвів до канапи.
— Не треба, голубе, хвилюватись, не треба. Ви хворі, але це пройде. Їй Богу, пройде, Тарасе. Сідайте, любий, сідайте. Я вас усім серцем розумію, я сам був такий... Сідайте. Це пусте, себ-то не пусте, це дуже серйозне, але пройде.
— Ні, ви подумайте! — покірно сідаючи й повертаючись до Мирона, якось по дитячому жаліючись заспішив знову Тарас, — бути в такому стані й ні від кого ніякого співчуття, ніхто навіть не вірить. Він же ходить, говорить, навіть сміється, ну, який же він, мовляв, хворий?
— Вам лікуватись треба, Тарасе.
— Що ж мені лікувати? Що лікувати?
— Як "що"! Нерви, звичайно.
— А звідки я знаю, що це нерви? Що таке нерви? Душа? Але що таке душа? Ні, почекайте, ви не смійтесь. А, може, це душа болить у мене? Иноді я навіть хочу цього, щоб душа... Я ж весь час тільки те й роблю, що дивлюся в себе й бачу, що коли мені краще, себ-то, коли ці нерви трохи спокійніші, я сам стаю бадьоріщим, більш моральним, люблю людей. Розумієте? Але досить змінитись погоді, і я міняюсь, "душа" міняється, я роблюся злий, брутальний, аморальний, мені все огидне. Ну? Що ж це таке?... Ні, підождіть... От я думав, учора... Цілу, ніч думав: чому це так, чому ви неморальний (ви не ображайтесь, я буду все отверто) так, от, ви такий, розпутник, вважаєте, що з жінками все можна, простітуцію там... А чому другі инакше? Не Бог же так зробив? Які причини? Чому Сергій, наприклад, проти? Він же також соціаліст... А може, це просто тому, що ви маєте більш гарячу кров і тіло, ніж він? Яка ж тут моральність? Хіба це заслуга, коли у тебе холодна кров і тобі не треба грішити? При чому ж тут душа? Ні, підождіть, дайте мені сказать, а то забуду... От у тюрмі я все думав: "вийду на волю, все це вирішу." Ну, вийшов. І нічого не розумію... Сплуталось все... Наприклад, кажуть: "неморальність," "несходність душ". Але що ж таке душа? Нерви? Ні, підождіть, я не розумію; як можна жити, точно не вияснивши цього? Коли є душа, то є все: є й гріх, і закон, і злочинство, і моральність... Правда? А коли нема? Та? Коли нема ніякої душі, що тоді? Ну?
І він з страхом, широко розкритими очима подивився в обличчя Миронові. Мирон хотів щось сказати, але Тарас попередив його.
— Тоді ж все брехня! Брехня! Все! Тоді нема ні гріха, ні моральности, тоді тільки тіло. Ніякої рідности душ нічого. Це ж страшенно важно знати це! Правда? Правда? Так?... Підождіть! От, дивиться, кажуть, що можна загіпнотизувати людину. Добре. Але що загіпнотизувати? Душу? Правда? Почекайте! Добре, душу. Допустимо, допустимо, що душу. Так. Але чи знаєте ви, що можна загіпнотизувати звірину й навіть дерева? Я читав, що один учений гіпнотізував дерево, — гладив рукою по одній гильці, і на цій гильці овочі родилися далеко кращі та більші, ніж на всьому дереві. Я не розумію: значить, дерево має душу? Значить, має моральність?... Позвольте ще... Недавно я також читав, що один якийсь лікарь знайшов, що думка, бажаннє є найматеріальніща річ, яку від одної людини до другої можна передати без допомоги слуху чи зору. Якось так: бере він лист чистого паперу, тримає в руці й щось при цьому думає і при цьому — при свідках (обовязково при свідках!) говорить, про що він думав, і записують. Потім цей же самий цілком чистий листок паперу закладають і заліплюють у конверт і потім розліпивши, дають медіумові. Той в одну руку бере листок цього паперу а другу кладе на азбуку... Знаєте, як у спірітів? З медіумом балакають, сміються, а рука його пише без усякої участи свідомости й пише все те, що думав той доктор. Це що ж таке? Це просто душа доктора лишалися на папері, а потім увійшла в руку медіума, в другу руку й знову на папер. Ніби як з пляшки через лійку перелили в шклянку. Ну?... Хіба не можна зійти з розуму від усього цього? Зійти з розу-му... — раптом тихіще та роздільно вимовив він. — Куди зійти? Як це "зійти"? Де ж я буду тоді? Ще кажуть "душевно-хорий". Значить, зійти з душі... Куди ж зійти? Убік?... Це ж чудно... Правда?
І Тарас розгублено, з початком холодного жаху подивився на Мирона. Той серйозно й похмурившись вдивлявся в його. Потім узяв за руку й, міцно потискуючи її, строго забалакав:
— От що, Тарасе: про душу й про тіло ви поки що відкладіть на бік...
— Як?! — стурбовано стрепенувся Тарас. — Чому? Це ж — найголовніще... Це ж коли...
— Слухайте, що я вам кажу. Про душу залиште. Це вас тепер не повинно турбувать. Нема ніякої ні душі ні тіла. Все це дурниці.
— Як?! Позвольте...
— Дурниці, любий, зайві та непотрібні. Яке вам діло, чи душа відчуває страждання та радість, чи тіло? Ви страждаєте, це — важно, а решта тільки назви більш чи менш вдалі. Плюньте на їх. Покиньте...
— Як назви?
— Ну, так. Люди для зручности поділили те що в суті є неділиме та й забули за це. І бьються за те, що краще, духовне чи тілесне. Все є добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання. Душа в тілі, тіло в душі. Коли живіт болить, — це так само неприємно душі, як і скорбота за кінець світу. Коли ж ця скорбота щира, то й живіт від цього страждає. Почуття, почуття життя є важно... Ну, про це ми колись поговоримо, а зараз слухайте мене уважно. Слухайте, я до вас говорю.
Мирон міцно потиснув його руку.
— Ви про це поки що цілком покиньте думати. Чуєте? Вам спочатку треба полічитись. У вас порушено правільний хід цього самого вашого тіла. Розумієте?
— Ви мене хочете загіпнотизувати... — хитро й слабо скривив Тарас в посмішку свої запалі уста. — Нащо ви тиснете мою руку?
— Ну, то що? — ще строгіще вимовив Мирон — Ну, гіпнотизую, то що? Все життя людей — взаємний гіпноз. Не бійтеся, з шатена не зроблю вас білявим Можна загіпнотизувати до того, до чого є хоч найменьший нахил. Я ж, може, хочу загіпнотизувати вас до того (як що вам так хочеться називати), що є властиве кожній людині, — до почування життя.
— Не всім...
— Неправда. Кому не властиво, той помірає. Дайте кажу, спокій своїй душі, турбуйтесь зараз про те, щоб полагодити те, що зіпсовано у вас. Зіпсовані нерви, голoвний орган почуття. Полагодить можете. Залиште ріжним дегенератам, безнадійним виродкам займатись душами та містіцазмами. Вам сором, вам робить треба, вас сестра є. Хай займаються скиглінням та дешевою метафізикою всякі ледацюги та ті, що вмірають від ледацтва та негідности. Це їх заспокоює та прикрашує у власних очах. Це для їх засоб боротьби за істнування. Ви ж хворі не з роду, але захворіли. Ви ж не завжди таким були. Мені Оля казала, що ви були здоровий, веселий та тільки трохи мрійник?
— Так, я був колись здоровий... і мрійник...
— От бачите. Хворі ж усього рік або два?
— Два роки... В тюрмі...
— Oт бачите. Через що ви захворіли, не знаєте?
— Тюрма й... все таке...
— Ну, в тюрмі не ви самі сиділи... Багацько сидять і не на всіх так впливає. Скажіть, ви онанізном не займались?
Тарас раптом забігав очима й болюче, густо почервонів, так, що навіть в півтьмі видко було, як потемніло його обличчя. Мирон твердо й з якоюсь цікавостю слідкував за ним.
— Ніяковіти нема чого. Душу нищити беретесь, а червонієте, як високоморальний лицемір. В цьому нема нічого такого страшного. Ну кажіть просто, не бійтесь.
Я питаю тому, що по собі знаю, як це впливає на нервову систему. Я також в період своєї моральности в це ховався від гріху... Чого дивитесь? Ах, ви!... Тіло вихваляє, а сам його боїться... Ну, чого ж ви? Кажу ж вам, що мені просто цікаво, я ж також знайомий з цією ватою в вухах, подушками на голові, болями в спині,
грудях... Болить спина у вас?
— Так... Ні... Себ-то...
— Ну, от, ви боїтесь тепер казати, чи болить, чи ні, щоб по цьому не узнав... Та не соромтесь так, кажу. Що тут такого? Коли б на туберкульоз були хворі,не червоніли б так? А ще кажете, що ми неморальні, забагато надаємо значіння половому життю. А вам тільки скажи що небудь, так неначе святая святих зачепив. Ну, кажіть просто, без корчів. Так?
Тарас неначе ковтнув щось.
— Так... — нарешті тихо, з мукою сорому видушив він з себе.
— Ну, звичайно... — спокійно сказав Мирон. — Тільки не мучте себе так. Страждають від того, що моральність нарушують, але від того, що організм руйнують, не страждають! "Тіло"... Знаю навіть таких, що збожеволіли від сорому та докорів совісти. Ну, годі. От краще подивіться на мене, я колись був такий же, як ви, але тепер, як бачите, здоров, та живу без ненависти до життя. Швидче навпаки. Те саме й ви можете зробити. Тільки перш за все лікуватись треба. Фізично. Розумієте?
— Так.
— От. Але онанізм необхідно залишить. Необхідно. От тут прийдеться вам перемогти вашу мораль. Прийдеться до женщини йти. Не мати зовсім полових зносин ви тепер вже ні за що не зможете. Ні за що. Коли навіть і не буде дійсної потреби, вам все здаватиметься, що страшенно треба, що вас душить, гнітить і т. п. Розумієте? Я це знаю. І знову візьметесь за старе. А раз нервова система порушена в певному напрямку, то найменьший товчок в цьому ж самому напрямі може зруйнувати все, що зроблено лікуванням. Ніяк не можна! Треба йти до женщини. Розумієте? Не корчачись від мук сорому, не з нахабством від свідомости, що робиш злочин, але просто та свідомо, як до лікаря. Найкраще женитись. Але це за два тижні не робиться. Для вас же кожен день дорогий. От і завдання. Звичайно, берегтися від хвороб. Перечитайте книжки, як забезпечити себе. Та ви не крутіться, а слухайте. Иншого виходу для вас нема: або гнити, дім божевільних, смерть — або женщина. Хочете — вірьте, хочете — ні. Це головне. Зможете без женщини? Тим краще. Але навряд. Потім у санаторію, пожити спокійно, і зробитесь тим самим живим мрійником, що раніще, хотітимете спати, робити, не будете помічать собачок і любитимете людей. Розумієте? Трагедій нема чого утворювать. Не треба брати прикладу з ціх розчарованих душ з "благородних", всі ці анархістичні містіки, нитіки, вся ця захмарна публіка в більшости випадків — хворі на вашу ж хворобу. Розібьє нервову сістему і, звичайно, цілий світ йому — сама тюрма. Хто сам широкий, той і в мишиній норці уміститься. От. Лікуватись треба вам. Вилічитесь, будете робити й Олю не допустите до дурниць...
Тарас при імені Олі нахилив голову.
— ...І це треба яко мога швидче полагодить. Вона тільки за вас і тримається. Чуєте, Тарасе?
— Я нічого не можу, — похмуро сказав Тарас. Лікуватись... Хм!... І Кисельський це радить... Спасибі... Але який же чорт платитиме за моє лікування? Ну?
Він підвів голову й злісно подивився на Мирона. Той допитливо слідкував за ним.
— Треба грошей дістати... — спокійно сказав Мирон.
— Дістати? Де? Ограбувать когось?
— Ну, коли б і ограбувать? — згодився Мирон. Тарас здивовано вдивився в його лице.
— Чого дивитесь? Серйозно кажу. Ви хиба про це самі не думали? Га?
Тарас раптом чомусь знову прийшов в роздратований стан.
— А, к чорту! Киньте! Все це... Де живе цей дурний анархист, я сам піду до його. Дайте записку.
— Добре. Але ви зачекайте. Справді, Тарасе, чому ви так ставитесь до цього, щоб ограбувати? Ну хоча б цього самого пана Кисельського? Га?
— Ви... серйозно? — раптом дуже тихо, з переляком спитав Тарас.
Мирон ще уважніще придивлявся до його. В кімнаті ставало темніще, і Мирон навіть перегнувся трохи вперед.
Тарас встав, помалу Провів рукою по розкудовченому волоссю, зробив два кроки убік, вернувся й подивився на Мирона.
— Я думав про це... — тихо, соромливо прошопотів він.
— Сідайте... — повів рукою Мирон біля себе.
Тарас сів.
— Ну? Що ж ви думаєте?
— Не знаю... Не зможу...
— Чому?
— Занадто вже подло... У кого иньшого, не знаю, але у них... ох, як подло!
— Ви гадаєте, що дуже подло?
— Безумовно... — з якимсь навіть сумом сказав Тарас. Він приходив знову до свого тупого, млявого стану.
— Але чому же подло? — уперто повторив Мирон.
Тарас мовчав.
— Чуєте? Тарасе!
— Так, я чую.
— Ну?
Тарас не рухався. Потім одразу стріпнувся, неначе злякався чогось:
— Ні, ні, ні! — швидко, з лякливим роздратованням заговорив. — Це — дурниці! Це — ні.. Ну, що ви?! Це... Фу, як серце бьється! Думаєте — від думок? Від "душі"? Нічого подібного. Душа тут ні при чому. Просто не зроблю...
— Але чому?
— Та що ви, справді?! Ну, як я це можу зробити? От, їй Богу! Дайте записку до анархиста... Ну, як це зробити? Ну, ви подумайте! Та мене ж з партії виженуть, мене...
— А коли Оля в простітутки пійде, а ви в дім божевільних, це краще?
— Слухайте, — раптом цілком иншим тоном, страшенно серйозним, злякано-попережаючим вимовив Тарас, — ви мені більше не кажіть за дім божевільних... Добре?
Мирон пильно вдивився в його.
— Добре. Не буду. Але ви одповідайте: що краще?
Тарас тер чоло й правий висок.
— Чуєте, Тарасе: що краще? Тарас подумав, неначе пригадуючи, що треба відповідати.
— Що краще? Хм! Краще... все, ніж подлість...
— Це, можливо вірно, але чому подлість?
Тарас різко одірвав руку з чола й повернувся до Мирона.
— А чому ви самі цього не робите?
— Мені не треба.
— Не треба? Ви — багаті?
— Ні.
— Ну, то що ж? Хіба краще бути бідним?
— Для мене, так.
— Чому?
— Тому, що як би я був багатий, я не робив би. Нудно було б, стогнав би. Це — нецікаво. Але коли б треба було, от так, як вам, зробив би... Але вже подлотою не вважав би того, що зробив.
— Не вважали б?
— Ні. Вважаю, для мене подлости в цьому нема. Коли б ви у злодія одняли гаманця, що він вкрав, і частину його віддали тому, хто гине від злиднів, це була б подлість? Так?
Тарас мовчав.
— Я так само міркував... — нарешті прошепотів він. — А це — софізм, це — логика, але зробити... О... Ну, знаєте що, годі про це. Я вас прошу.
— Ні, почекайте. Ще питання... Скажіть, коли я вам запропонував це, ви були певні, що я сам вважаю це за подлість?
Тарас замнявся.
— Так... Я думав... Але...
— Ні, нічого, нічого... Це я просто з цікавости... Сидіть спокійно... Але за пропозицію мою подумайте. Я вам зможу дістати помішників... знаєте що? Доведіть думку про злодія до самого кінця, себ-то коли думка про подлість буде тільки смішною. Але до того часу, поки самі вважаєте це подлостю, ні за що не робіть, хоч бий справді прийшлося помірати. Чуєте? Дуже погано потім буде. Згадайте хоч Розкольникова з Достоєвського. Чоловік відважився на злочинство, А тут то власне злочинства й не повинно бути. Тепер от вам другий приклад. Подивіться на цього самого Кисельського. От він же учора щиро образився; він щиро, значить, думає, що його грабування селян діло справедливе, він — чесний з собою. А почни він сумніватись... і почнуться муки совісти. Як у Сергія. Цей не посмів кричати на мене, цей вже з собою розійшовся: ренту з мужиків бере, але вже не зовсім вірить, цо це так і слід. На партію дає, як який небудь купчик, що занадто багато на шахраїв, на церкви та на благодійні справи... Бачите, все діло в собі... Робітникові зараз слухати пісні про абсолютну справедливість та моральність треба обережніще. Більше до себе прислухатись. Не бійтесь, Кисельські, звичайно, вас осудять, але-той, хто був у вашому становищу, той не осудить і не прожене від себе... І мораль вашу прийме. Тільки б проти себе не йшли, на всіх же Кисельських плюньте. Подумайте... Та швидче... Оля ледве тримається... Га?
Мирон навіть близько зазирнув в лице непорушного Тараса. Той чудно подивився на його, підвівся й одяг кашкета. Потім раптом нахилився й тихо спитав:
— А душа?
— Що "душа"?
— А душа, своя власна, що скаже? Вона ж є чи нема? Та?
— Та нащо вона вам?
— Ото-то-ж! — з похмурим торжеством уклонився Тарас і мовчки пішов до дверей.
— Та почекайте ви, чудачина? — підвівся за ним Мирон. — Ви мені скажіть, що ви думаєте. Так же неможна. Треба щось робити.
Тарас зупинився біля порогу. Лице невиразно біліло на тлі темного прямокутника дверей. Помовчав.
— Я подумаю... — тихо, вдумчиво промовив. — Думку до чуття ... Хм!... Все це треба... Так... Дуже, як би сказати... Тоді, все вирішиться... І Кисельський...
— Ви зараз куди йдете? — з деяким вже непокоєм придивляючись до його, перебив Мирон. — Може, провести вас?
Тарас підняв голову.
— Ви гадаєте, що я вже божеволію? — раптом голосно, різко засміявся. — Ха-ха-ха! Ну а що як я весь час дурника строїв, щоб вивірити вас? Га? І балачка про хворобу й... все? Що як я навигадував все про свої стани? А ви, вже так і повірили, що зробилися моїм другом? Умаслили, мовляв, мене? Ха-ха-ха! Помиляєтесь!
— Тим краще, — сказав Мирон, підходючи ближче та вдивляючись.
— Ну, то до побачення, як так! — крикнув насмішкувато й злісно Тарас, і швидко вийшов.
Мирон помалу підійшов до вікна. Кутки очей та уст ледве помітно сумно-насмішкувато посміхались.
На вулиці засвічувались лихтарі.

VIII
Другого дня Тарас і Дара знову прийшли до Мирона, але були у його не довго. Тарас узяв адресу анархиста та записку до його, а Дара повернула книжку. Нічого про неї, не сказала й зараз же попрощались. І тільки вже на порозі обернулася до Мирона й сухо, навіть вороже кинула:
— Адреси сестри вашої мені не треба. Чуєте?
— Добре... — байдуже відповів Мирон, який прийняв їх якось втомлено, неуважно. Дара скоса зірко оглянула його. Він, не чекаючи їхнього відходу, знову сів за чертежі.
Після цього Тарас зник на кільки день. Ніхто не знав, де він. До речі, Кисельські не дуже то й турбувалися про його, — у їх були свої турботи. Турботи ці неначе грубим шаром вкрили всі згуки в помешканню. Не співали, не грали, балакали тихо, неначе боялися когось збудити.
Віра цілими днями лежала, дивлячись у стелю горячими, напруженими очима. Ввечері ж ішла десь з Петром і верталася пізно. Петро, прощаючись з нею, чудно посміхався, Віра ж не дивилась на його, з мукою хмурила брови, і нервові струйки погрозливо збігали до уст, кривлячи їх. На другий день вона здавалась розбитою, в очах стояла туга, але ввечері знову, находило на Віру чудне, задиракувато-злісне підняття й вона чекала на Петра. Петро зьявлявся, і вони йшли. Катерині Андріввні казали, що йдуть в партійних справах. Дійсно, вдень часто прибігав до Віри Костя й радився з нею з приводу страйку. Иноді й Віра виходила з ним.
Катерина Андрієвна була незадоволена Вірою, але не чіплялась до неї з розпитуваннями та звичайними балачками. Иноді тільки неначе мимохід заважала, що коли Віра тепер сяде в тюрму, то це буде для неї смертним присудом. Віра мовчки та зневажливо стуляла губи. Більше нічого не казала Катерина Андрієвна, але вечорами дуже довго розмовляла з Семеном Васильовичем. Той, як звичайно, насмішкувато — тонко посміхався й скоро їхав у клюб. Здавалося, він знав щось важне й тільки до часу ховав його. Але Катерина Андрієвна вже звикла до цієї посмішки, і вона дратувала її. І після бал�