Володимир Винниченко - Чесність з собою

— Ні, і тій би сказав, — помалу вимовив Мирон, дивлячись просто на Марусю. — I сорому в цьому нема, і ревнувати нема чого. Виходить, не зміг я їй дати задоволення, потребність є. Без потреби не підеш шукати в иншому місці.
— А, покинь! — роздратовано одвернулася Маруся. — Годі. Не зрозуміти нам одне одного. Дурна я занадто, як бачу... Прощай. Іди.
Мирон не йшов. Задумливо, прижмуривши очі, дивився він у вікно на ледве помітний рух хмар. Лице зблідло, губи стиснулись в криву, застиглу усмішку. Маруся також дивилась у вікно.
— Так,— раптом глибоко зітхнув Мирон. — Ми не зрозуміємо одне одного...
— Та навряд чи хто инший тебе зрозуміє... — похмуро та насмішкувато кинула Маруся. — Пошукати прийдеться...
— А все ж таки підожди, Марусю. Га? — тихо сказав Мирон.— Не йди... Може як небудь уживемось... Тяжко ж там тобі. Га, Марусю?
Маруся мовчала.
— Думай собі по-свойому, я — по-свойому... Навіщо зайві страждання? Правда, Марусік... Ми ж любимо одне одного... Повчишся трохи, екзамен здаси. Разом робити будемо. А там покохаєш когось, родина буде, діти...
Маруся швидко подивилася на його. Почервоніла.
— Розуміється. Це ж тобі потрібніще за все. Подумай. А підеш, швидко не вирвешся й ніколи дітей не матимеш... На що ж це? Га? Адже ж бьється у тебе серце, як уявиш, бьється ж, Марусику? Славетно б зажили... Хоро-о-шими б їх зробили, сильними, чесними... Справді, хороша, не треба цього. Ну, дивись на мене, як на дурня якого, небудь; нехай я брешу тобі навіть, плюнь... Нехай собі чоловік гордість свою хоч брехньою задовольнить. Га, Марусю?
Маруся непокійно заворушилась.
— Іди, Роню... Не треба...
— Справді, хороша... Зоставайся. З людьми тебе хорошими зведу... Упіраєшся ти, а все ж таки нудно все зо мною, та зо мною... От ця... Дара, наприклад. Ти це даремно казала, що я все чекаю на неї. Коли я на неї чекав? Ну та це... От з нею зійдешся. Вона — хороша... І сама мені вона колись казала, що хотіла б ближче зійтися з тобою. Та й з иншими... А не схочеш — не треба. Хочеш, в инше місто переїдемо. Чого там? Будемо жити, робить... Ще як заживемо! Га, Марусю?... Подумай. Зараз не відповідай. Подумай, обміркуй гарненько, а ввечері відповіси... Добре?
Маруся глибоко зітхнула.
— Добре... Подумаю... Не знаю... Але... — вона повернулася до його й мягким, ніжним поглядом обвела всю міцну, костисту постать його.
— Чудний ти все ж таки... Бог тебе знає.
— А ти подумай... Ну, до побачення.
— Прощай...
Мирон озирнув, її уважним поглядом, привітно посміхнувся й вийшов.

V
Мирон зайшов до анархиста й умовився, що той завтра прийде до його в пьять годин. Потім забіг у контору завода, куди постачав чертежі. Була неділя й заняття в конторі не було, але діжурний розповів, що завідуючий конторою збірається одмовити Миронові від роботи "за шкідливий вплив" на робітників та служащих. В чому виявлявся цей вплив, добитись від діжурного він не міг.
По обіді заніс Єрмолкину гроші, вклавши їх у конверт, і передав кватирній хазяйці. І лише на третю годину прийшов до Хведора. На його чекали. Але звичайного галасу та оживлення він на цей раз не приніс з собою. Не підкручував свої вуса з кінського хвосту, чим завжди викликав жіночу половину зборів на дотепні уваги; не ростягав слів, як вередлива дитина й не бігали жваво, швиденько та ласкаво його зеленкуваті очі. Збори ці звичайно призначалось у Хведора й на їх дозволялося кожному робити, що кому до вподоби, тільки не приходити з нелегальщиною. Переважно тут призначалися любовні побачення, співали, гуляли, грали. Інтелігентів закликали зрідка, Мирона ж вважали за "напівінтелігента" тому, що мав роботу на тому ж самому заводі що й Хведір. Але часто вибухали й теоретичні, суперечки. Тоді Хведір в критичні моменти затягав пісню, і ті, що сперечалися, по-одному приєднувались до його. Сам Хведір був жонатий, великий, жовто-кучерявий, робітник-комітетчик, не погано грав на мандоліні та до пристрасти любив театр. Сьогодня мали обмірковувати питання про організацію артистичного робітничого партійного гуртка. Намічалися вже пьєси для постановки. Чекали тільки на Мирона. Але Мирон, проти свого звичаю поставився без особливого захоплення до проєкту, чим викликав нетерплячу досаду у панночок та розчарованність у ініціаторів. Обмірковувати все ж таки почали. Мирон помалу оживлювався, але несподівано замислювався.
— Товариші! Попрощайтеся з Мироном Антоновичем, — раз навіть гукнула висока Галя з блакитними баньками карих очей. — Очевидно, женитись хоче. Бачите, замислюється...
Читать дальше