Світлана Алексієвич - Останні свідки. Соло для дитячого голосу

…Мене закутують у щось теж чорне, і ми ховаємося на болоті. Увесь день і всю ніч. Ніч холодна. Кричать страшним голосом незнайомі птахи. Здається, що місяць світить надто яскраво. Страх!! А якщо нас побачать або почують німецькі вівчарки? Іноді долинав їхній хрипкий гавкіт. Уранці – додому! Я хочу додому! Усі хочуть додому, в тепло! Але дому вже немає, тільки купа димлячих головешок. Погоріле місце… Після великого вогнища… Знаходимо в золі велику грудку солі, яка завжди в нас лежала на припічку. Акуратно зібрали сіль, потім і глину, змішану із сіллю, зсипали її у глек. Це все, що залишилося від нашого дому…

Бабуся мовчала, мовчала, а вночі заголосила: «Ох, моя ти хатко! Ох, моя ти хатко! Тут я дівувала-а-а-а… Сюди свати приїжджали-и-и-и… Тут дітей народила-а-а-а…» Вона ходила нашим чорним двором, наче привид.

Уранці я розплющив очі – ми спимо на землі. На нашому городі…

Зіна Шиманська – 11 років.

Зараз – касирка.

Я озираюся в минуле з усмішкою… Зі здивуванням. Невже це було зі мною?

Того дня, коли почалася війна, ми пішли до цирку. Усією родиною. На ранкову виставу. Ні про що не здогадувалися. Ні про що… Усі вже знали, а ми ні. Ляскали в долоні. Сміялися. Був там великий слон. Слонище! Танцювали мавпочки… І ось… Вибігли ми весело на вулицю – а люди йдуть заплакані: «Війна!» Усі діти: «Ур-ра!!» Зраділи. Тепер ми себе проявимо, допоможемо нашим бійцям. Станемо героями. Я над усе любила воєнні книжки. Про бої, про подвиги… Мрії там усякі… Я схиляюся над пораненим бійцем, виношу його з диму. Із вогню… Удома всю стінку над своїм столом обклеїла воєнними фотографіями з газет. Там – Ворошилов, там – Будьонний…

Ми з подружкою тікали на фінську війну, а наші знайомі хлопці – на іспанську. Війна нам уявлялася найцікавішою подією в житті. Найбільшою пригодою. Ми про неї мріяли, ми були дітьми свого часу. Гарними дітьми! Моя подружка завжди ходила в старій будьонівці, де вона її взяла, я вже забула, але це була її улюблена шапочка. А як ми тікали на війну? Зараз розповім… Вона залишилася в мене ночувати, звичайно, навмисно, а на світанку ми разом потиху вибралися з дому. Навшпиньки… Тс… тс… Захопили із собою якісь продукти. А старший брат, певно, вже слідкував за нами, як ми останніми днями шепотілися, щось пхали в мішечки. У дворі наздогнав нас і повернув. Вилаяв і пригрозився, що викине з моєї бібліотеки всі воєнні книжки. Увесь день я плакала. Ось такими ми були!

А тут справжня війна…

Через тиждень у Мінськ увійшли німецькі війська. Самих німців я не зразу запам’ятала, а запам’ятала їхню техніку. Великі машини, великі мотоцикли… У нас таких не було, таких ми не бачили… Люди оніміли й оглухли. Ходили зі зляканими очима… На парканах і стовпах з’явилися чужі плакати та листівки. Чужі накази. Прийшов «новий порядок». Через якийсь час знову відкрилися школи. Мама вирішила, що війна війною, а переривати навчання не слід, все одно я повинна вчитися. На першому уроці географічка, та сама, яка нас учила й до війни, почала виступати проти радянської влади. Проти Леніна. Я сказала собі: вчитися в такій школі я не буду. Ні-і-і-і… Не хочу! Прийшла додому й поцілувала в підручнику всі портрети… Усі улюблені портрети…

Німці вривалися у квартири, когось увесь час шукали. То євреїв, то партизанів… Мама сказала: «Сховай свій піонерський галстук». Удень я галстук ховала, а вночі, коли лягала спати, надягала. Мама боялася: а якщо німці постукають уночі? Умовляла мене. Плакала. Я чекала, поки мама засне, стане тихо вдома й на вулиці. Тоді діставала з шафи червоний галстук, діставала радянські книжки. І моя подружка так робила. Вона й будьонівку берегла.

Тепер сама дивуюся: невже це була я?

Женя Селеня – 5 років.

Зараз – журналіст.

У ту неділю… Двадцять другого червня…

Пішли з братом за грибами. Уже був час товстих боровиків-колосовиків. Лісок наш невеликий, ми там знали кожний кущик, кожну галявину, де які гриби ростуть, які ягоди і навіть квіти. Де іван-чай, а де жовтий звіробій. Синій верес… Уже поверталися додому, коли почули громове гудіння. Гуло з неба… Підвели голови: над нами штук дванадцять – п’ятнадцять літаків… Вони летіли високо, дуже високо, я подумав, що раніше наші літаки так високо не літали. Було чути гудіння: у-у-у!

Тут же ми побачили нашу маму, вона бігла до нас – розгублена, із плачем, голос у неї переривався. Таким і залишилося враження від першого дня війни – мама не кличе лагідно, як зазвичай, а кричить: «Діти! Мої діти!» У неї великі очі, замість обличчя самі очі…