Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

— Хочеш вина? — запитав Віллі.

— Дуже хочу, — долинуло з пітьми. — Хочу вина, хочу кави, хочу музики, хочу зірок… Хочу лежати й дивитися на нічне небо. І заснути в твоїх обіймах.

— Тебе, мабуть, втомили останні ночі. Нині відіспишся.

— Відісплюсь… — Її голос, наче відлуння.

— А мені ще наздоганяти полк. Давай вип’ємо.

— Вип’ємо…

Він теж пройшов у камінаті до столика, узяв штопор, щоб розкоркувати пляшку. Було чути, як Мод зробила кілька легких танцювальних па назад. Вільгельм усміхненим поглядом спробував виловити її силует у темряві й зосередився на пляшці, корок котрої не піддавався. Та враз почув знайомий звук пересмикування затвора. Озирнувся. Мод стояла на світлі в стрілецькій позі. На нього холодно дивилося дуло люгера.

— Сцяпан Іванавіч, падйом! Абакумав на сувязі. Сцяпан Іванавіч, — забубоніла Мод басовитим прокуреним голосом. — Просипайся, Іванавіч!..

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 3 вересня,

кабінет директора школи для дітей з обмеженими

можливостями, 8:10 за місцевим часом

(10:10 за московським).

Крижень ошелешено розплющив очі, зірвався з потертої шкіряної софи. З плечей з’їхав радянський мундир з погонами полковника. Він побачив перед собою заклопотаного дядька, котрий трусив його за рамено. Крижень протер очі й дуже здивувався, коли зрозумів, що поруч немає Моді, війна — в минулому, а він сам давно не Вільгельм Моргенштерн, а дещо старший полковник у відставці Степан Крижень. І зараз він офіційно працює директором сиротинця майже на кордоні з Польщею. А неофіційно — керівник резидентури головного управління Держбезпеки СРСР в районі, де досі війна, де ллється кров. Крижень струснув головою, щоб переконатися, що сон минув, ще раз роззирнувся, чомусь дивуючись на облуплені стіни свого кабінету, заліплені патріотичними плакатами, старий, але міцний дубовий стіл з чорнильницею та кількома великими зошитами на ньому, могутній сейф у кутку, увінчаний австро-угорським гербом, кілька стільців з різьбленими спинками.

З вулиці долинав дитячий галас і дзвінкий сміх — школярі граються по закінченні уроків. Між рамами вікна об скло приречено б’ється маленька муха. На неї сторожко, з надією дивиться голодний павук, що облаштував собі тут павутиння.

Дядько дав можливість Крижневі отямитися після сну і продовжив будити його:

— Сцяпан Іванавіч, Абакумов на спєцсвязі… Сцяпан Іванавіч!

Крижень байдуже позіхнув і підвів очі на дядька:

— Це ти, Трохимович… Мені така хрінь наснилася…

— Табє пасля кантузіі кожную ноч такоє сніцца. Табє треба адпачиць, і я б адпачив… Можа, пайдзьом завтра на карася?

Крижень струснув головою:

— Карасі… Для початку від Вітька лящів нахапаю, — відміряв по лікоть, показуючи, якого розміру це будуть лящі, а там буде видно, — нарешті легко зіскочив на ноги, поспіхом вийшов до сусідньої кімнати, узяв слухавку й відрапортував:

— Полковник Крыжень! Здравия желаю, товарищ генерал-полковник!

— Степа, ты там у себя вообще охренел?! Я пять минут вишу на телефоне, жду пана галицийского. У тебя че, манеры панские появились? Так мы их мигом подрихтуем!

— Прошу прощения, товарищ генерал-полковник. С моими детьми дел невпроворот.

— Товарищ полковник! Это не твоя основная работа. Ты — разведчик! Ты знаешь, что из твоего района вышел на связь радиопередатчик?

Крижень заклопотано потер чоло.

— Никак нет. У нас нет аппаратуры радиоперехвата. Этим занимается Львов. Разрешите спросить, когда они вышли в эфир?

— Уже полтора суток как. Что думаешь по этому поводу?

— Я вам докладывал: месяц назад здесь объявилась боевая группа Службы Безопасности УПА. Мы о ней пока ничего не знаем.

— Это не ответ! Ты знаешь, что скоро к тебе приедут зарубежные журналисты? Сегодня на совещании появилось предположение, что радиосигнал связан именно с этим. В общем, так: на днях я пришлю к тебе курьеров с инструкциями. Пора действовать жестко. Понял?

— Но здесь сложный регион, своя специфика. Надо работать тонко.

— У нас, в столице, тоже сложный район и своя специфика. Поверь, сложнее, чем у тебя. Все на взводе, на нервах. Ну, ты газеты читаешь… Еще этот менгрельський очкарик — Берия — кровь портит. Короче, Степа, если что — будь осторожен и действуй не по внутренним соображениям, а как велит наш воинский устав и наша партия. Понял, о чем я?

— Да понял я!

— Ничего ты не понял! Я первым тебя посажу, если что пойдет не так. Понимаешь? Не то моя голова с плеч! У нас расправа короткая. А очередь засадить мне в спину топор — как в мавзолей… Слечу я — и тебе несдобровать!