Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Мар’яні! – почули, коли вона вже ближче підійшла. – Мар’яні! Мар’яні! – повторювала радісно.

Усі глянули на Мар’яну, а вона стояла ні жива, ні мертва. На блідому обличчі не було видно радості, а голосу зовсім не чути. Антоніна вже подавала їй лист, а та не могла навіть узяти його.

– Чи ти зовсім з глузду з’їхала, хіба ж так можна! – гримнула на неї Горпина. – Давай я прочитаю, а ти заспокойся, – і вона вихопила того трикутника. – «Добрий день, дорога мамо! – почала, розгорнувши. – Я живий і здоровий, чого і вам бажаю, – продовжувала голосно. – Ми зараз на обороні Києва разом із Воронезьким фронтом. Частину наших березівців направили в навчальний батальйон».

– То це ж Митя пише Уляні, а на Мар’янину адресу, – першим здогадався дід Сава. – Читай далі, Горпино, читай сміливіше, – махнув їй рукою.

– «Партизан одразу відправили в діючі війська, бо ми вміємо користуватися зброєю. Зараз нам дозволили написати додому, пишемо прямо в окопах. Дядька Тимофія давно не бачив, бо він у взводі піхотної розвідки. Мене хотів до себе взяти, але не вийшло. А Миколка зі мною, Танюшу теж інколи бачу, вона поранених з поля бою виносить. Як візьмемо Київ, ще напишу. Що нового у вас? Дуже хочеться отримати від вас листа. Передавайте великий привіт тьоті Мар’яні, тьоті Дуні, Горпині Петрівні, діду Саві, його дівчатам і всім іншим. Ваш Митя».

Тільки Горпина Петрівна дочитала листа, як Антоніна вихопила його і знов перечитала. А в тому місці, де про Тимофія написано, спинилася, приклала трикутника до грудей і сказала:

– Живий мій Тимоха, скоро і мені напише.

Дід Кирило плескав у долоні й примовляв:

– Не даремно я до вас зайшов, зараз батькам Миколи і Тані радість занесу. Ото б і їм ті рядки прочитати, а то не повірять.

– Чого носити, ще загублять. Нехай сюди приходять. – Горпина сховала листа у свою кишеню.

Тепер усі були дуже раді, Мар’яна посміхалася, діти стрибали, раділи за Митю і чекали далі листа від татка, лише дід Сава та дід Кирило трималися, як солдати.

З тих пір село зажило новим життям. З нетерпінням чекали листів із фронту. Отримував багато хто. Ці новини були навіть більш значущі, ніж ті, які по радіо чули, бо вони були про своїх, про рідних, яких тут чекали майже в кожній хаті. Приходили листи один раз на тиждень, інколи раз на два, залежно від того, коли підводу в райцентр посилали чи голова на нараду їздив. Розносила по селу все та Тамара Забарівська. Ой, і дісталося цій молодій жінці – і цілували її, і пирогами та пряниками пригощали. А все за той маленький потертий паперовий трикутничок, який так багато важив! Тут він був ніби вогник, який запалював душі, вселяв у них надію на нове життя. Багато хто косував і сердився на поштарку, що не несе так довго. Дехто не витримував тяжкого чекання – лаяв Тамару. «Може, загубила, може, не тому віддала», – навіть звинувачували. Було, й наскакували на неї гуртом, відбирали торбину з листами і шукали в ній свого листа. А вона продовжувала носити і в погоду, і в негоду, часто повертаючись у мокрій куфайці та мокрих чоботях.

Невдовзі вже й сніг почав рипіти під ногами, а мороз за щоки щипати. Тягне вона свою сумку і по переметеній дорозі, а на парканах півні кукурікають, супроводжуючи її по селу. Тамара за цей час звикла до листів і до всіх тих емоцій, які висловлювали її односельці, розуміючи, від чого то воно все.

– Радійте, люди добрі, кричіть, лайте, це не торбина в мене, а хрест Господній, – жартувала інколи, завзято справляючись зі своєю роботою. – Але коли захворіла, двері в мою хату не зачинялися. Несли хто молоко, хто – медок, хто – пряника, хто – липу, аби тільки швидше я на ноги стала. Виявляється, нікому носити вам таку радість – одна не така, друга не хоче, а третій не довіряєте. Бачите, як ви мене самі прославили. Хто така була Тамара? Свинарка! Тепер усі на мене чекають, усі вклоняються, – роздаючи листи, продовжувала жартувати. – Читайте, дорогенькі, я вас так полюбила, що носила б щодня, ніг своїх не шкодуючи!

Після таких слів кожна жінка посміхалася їй, хотіла задобрити, доторкнутися до рукава її старенької куфайки, зазирнути в очі, щоб хоч іншим разом принесла, неначе це від неї залежало.

Одного дня, дійшовши по головній вулиці майже до самого кінця села, Тамара побачила діда Кирила і віддала йому два листи для сусідів – Таниної матері та Катерини.

– Передайте, дуже я находилася, вдома з ранку ще не була. А вам, діду, ще пишуть, – запевнила, знаючи, що дід Кирило чекає листа від сина, якого забрали з першими.