Эрик Ларсон - Постріл із глибин

На посту керування рульові підтримували потрібну глибину за допомогою горизонтальних рулів. Вийти на глибину перископа вони могли, використовуючи лише стернові панелі, не закачуючи повітря в баки. Так усі процеси йшли точніше, а вірогідність раптово спливти на поверхню була набагато нижчою. У підводному положенні підводний човен мав постійно рухатися, контролюючи стабільність та положення за допомогою рулів. У неглибоких водах можна було опуститися на дно, і тоді зупинитись. У глибоких, наприклад у північній Атлантиці, це було неможливо, бо на дні тиск був завеликим і міг розчавити субмарину. Постійний рух був проблемою. Якщо перископ був піднятий, то під час руху за ним лишався попутний струмінь або білий слід на воді, який видно на багато миль.

У процесі занурення на U-20 на якусь мить уся діяльність припинялася, крім тих справ, що не видавали шуму. Уся команда слухала, чи немає течі, а також стежила за внутрішнім тиском.

А потім наставав момент, який захоплював усіх підводників: повністю занурена субмарина починала рухатися крізь морські води вперед так, як не міг жоден інший корабель. Вона не колихалась на хвилях, як звичайні поверхневі кораблі, а наче летіла у воді, як птах у повітрі.

Щоправда, сліпий птах. Крізь віконця в рубці було видно тільки те, що відбувалося поруч. А взагалі майже завжди їх закривали сталевими віконницями. Рух під водою вимагав від командира неабиякої впевненості, адже не було жодної можливості дізнатися, що там попереду. У ті часи сонарів ще не було, і субмарина йшла повністю наосліп, довіряючи морським картам. Одним із найбільших страхів моряків було зіткнення з якимось напівзатонулим судном або скелею, якої немає на карті.

У неділю після полудня Швіґер розпорядився починати сплиття. Цю мить командири називали «сліпим моментом» [330]— тривожно довгий час, доки перископ не досягне поверхні води. Усі зберігали тишу та прислухалися до звуків гвинтів кораблів або шерхоту носа субмарини по хвилях, що можна було почути крізь корпус. Іншого способу дізнатися, що там, нагорі, не було. Швіґер прикипів до окуляра: вода ставала все світлішою. Ці секунди, казав один із командирів, були «одними з найбільш напружених, які тільки може витримати людина» [331].

Найбільше Швіґер та інші командири боялися, що перископ вийде на поверхню недалеко від есмінця або, ще гірше, на його шляху. Одного разу субмарина спливла так близько до корабля, що поле зору перископа було абсолютно чорне — видно було лише сталь корпуса. Командирові спочатку навіть здалося, що це просто дуже темна штормова хмара.

Тільки-но перископ вийшов на поверхню води, Швіґер швидко оглянув навколишній простір на 360°: нічого, що могло б турбувати. Тут у субмарини була велика перевага: командир міг побачити дим від пароплава з дуже великої відстані, але щоб із пароплава побачили перископ, треба підійти значно ближче.

Упевнившись у безпеці, Швіґер наказав повністю спливати. Для цього використовувались не тільки горизонтальні рулі, але й суміш повітря та води, якою наповнювали баки, щоб збільшити плавучість. Усередині U-20 загуркотіло — стиснуте повітря почало вриватись у баки, вичавлюючи воду. Іноді командири виводили субмарину повністю на поверхню — так, щоб уся палуба опинилася над водою. Іноді ж над водою було видно лише рубку — коли стоїш на ній, складалося відчуття, наче йдеш пішки по воді.

U-20 показалася над водою, але на власні очі ситуація була інакшою, ніж можна було очікувати на основі побаченого через перископ [332]. Попереду море кишіло британськими патрульними судами: на лінії між Фейр-Айлом та найпівнічнішим островом з Оркнейського архіпелагу Норт-Роналдсеєм тягся ряд із шести кораблів. Маяк на Норт-Роналдсеї був знайомий будь-якому морякові, що ходив у цих водах.

Позаду Швіґер побачив ще два есмінці — він їх бачив і раніше того дня, але думав, що вони вже залишилися далеко позаду. У журналі він записав, що «вони знов з’явилися на горизонті, курс на U-20; один із патрульних кораблів повертається до нас».

Після зустрічі з трьома військовими британськими кораблями капітан Тьорнер вивів «Лузитанію» на ту швидкість, яку планував підгримувати весь час протягом переходу — 21 вузол. Корабель ліг на північно-східний курс, з якого починалося «плавання по дузі» через Атлантику. Стояв травень, у північних морях блукали айсберги, і тому Тьорнер обрав «довгий курс» [333], який набагато сильніше відхилявся на південь, аніж звичайна для пізнього літа або осені траєкторія. Якщо не виникне ніяких проблем, Тьорнер розраховував пройти перекат [334]річки Мерсі на виході з порту Ліверпуля приблизно на світанку в суботу, 8 травня. Дуже важливо було прийти за розкладом, адже великий корабель може пройти перекат тільки під час припливу [335]. До війни це не ставало проблемою: якщо прибували зарано або запізно, завжди можна було почекати в Ірландському морі. Але зараз будь-яка така затримка може стати фатальною, і капітани планували свій розклад так, щоб пройти перекат без зупинки.