Андрій Цаплієнко - Книга змін

Однак тільки-но ти залишав площу, як тебе охоплювали сумніви. Перегороджені мішками дороги заважали їздити містом. Чорний від кіптяви сніг ніхто не прибирав на Хрещатику, і він пресувався в чорний лід. У тролейбусах бурчали немолоді жінки в беретах, називаючи революціонерів «панаєхавшими». А втім, вони так само завзято лаяли і президента, бо в наших тролейбусах загалом не люблять президентів, тож цей жанр вербальних протестів не дивував слух новизною. Проте звична біла картинка центру Києва, перефарбована у вогняні та чорні тони, зізнаюся, злегка дратувала. Ну а потім усе стало змінюватися так стрімко, що з телевізора ледь не щодня звучала фраза про те, що «сьогодні ми прокинулися в новій країні». І з кожним днем ця країна ставала все новішою й новішою. Спочатку впав Ленін. І я опинився поряд практично випадково.

— А чи не з'їздити тобі, Андрію, на Майдан?

Це мій головний редактор, людина обережна й вихована. Свої накази він роздавав ось у такому завуальованому вигляді. Відмова не приймалася. Було щось єзуїтське в тому, що формулювання, здавалося б, передбачало вільний вибір відповіді. А проте відмовитися неможливо. Усі це знали. І визнавали образність висловів головного в редакції за доброту. Але доброта була не головною його чеснотою. Він був дотепним, розважливим, досвідченим і, завдяки всім цим якостям, умів маніпулювати людьми.

Якщо хтось вам скаже, що керувати людьми нескладно, не вірте. Легко керує людьми лише той, хто добре знає людські слабкості й розуміє, що суть особистості визначають не сильні, а слабкі її риси. Майже як в електроніці, де якість будь-якої складної системи визначається нижчими, а не вищими параметрами. Проводячи брифінги з журналістами, головред полюбляв використовувати парадоксальні порівняння, розбираючи структуру відзнятого сюжету:

— От, наприклад, пиво… Фещенко, ти любиш пиво?

— Авжеж, люблю. А хто ж його не любить?

— Дружина моя не любить. Це до слова, так би мовити, М-м-так.

— Але до чого тут пиво?

— А до того. Уяви-но собі пиво. Воно наливається в келих, стікає по його краях, виграючи на сонці холодним янтарем. І ти смакуєш наперед дурманливу прохолоду, що вливається тобі прямо в пересохле нутро. Уявив?

— Так.

Кадик журналіста Фещенка рефлекторно смикнувся. А редактор продовжив:

— Це підводка. Ведучий у студії створює відчуття того, що глядачеві обов’язково треба подивитися саме твій сюжет. Ідемо далі. Пиво вже в бокалі. Бачиш піну?

— Бачу.

— Бачиш, яка вона пухнаста, об’ємна, схожа на пінку для гоління?

— Бачу. Чого ви мене мучите цим пивом?

— Зачекай, старий, зараз ти зрозумієш. Що ти зазвичай робиш — п’єш пиво з пінкою чи без?

— Без пінки.

— Чекаєш, коли вона осяде, мабуть?

— Чекаю, звичайно. А що, треба дмухати на неї?

І тут головний починає кричати, та так, що стіни тремтять:

— То якого хріна ти починаєш свій сюжет із тоскного лайна?! Це все одно, що стати навпроти глядача, показати йому пиво і подути так, щоб пінка полетіла йому в пику!!! Чи бухатиме після цього з тобою глядач? Ні, не бухатиме! Іди й думай, як знімати!

Головний не був алкоголіком. Та оскільки алкоголізм — це професійна хвороба журналістів, він знав, як знайти шлях до розуму й серця кожного зі своїх підлеглих через їхні слабкості. У цьому й полягає велике і жахливе мистецтво маніпуляції.

Мене він ловив на бажанні експериментувати. «Розумієш, ніхто цього не робив. Сумніваюся, що вийде», — стурбовано хитав він головою. А я казав: «Вийде». І намагався робити так, щоб усе в нас виходило. А вистачить тобі снаги взяти камеру і в прямому ефірі пройтися Майданом і вздовж Хрещатика?

Це тільки на перший погляд здається справою простою. Ну що тут складного? Іди собі й розповідай, що бачиш. Щоправда, слова мають дуже спритно зіскакувати з язика і точно вціляти в серце глядача. І права на помилку ти не маєш, бо дублів не буде. Це ж прямий ефір. Крім цього, треба встигнути поставити цікаві запитання найяскравішим революціонерам і при цьому моментально обирати тих, хто не зволікатиме з відповіддю, а на найближчі кілька хвилин стане цікавим співрозмовником. До того ж, маєш увесь час рухатися: швидко пересуватися від пам’ятника Леніну навпроти Бессарабського ринку до центру майдану Незалежності. Це скидалося не на журналістику, а на спорт. Розмовно-бігове атлетичне триборство на нерівній місцевості. Ну як я за це міг не взятися?

Старт запланували біля пам’ятника Леніну. Але коли ми під'їжджали до Бессарабки, я помітив натовп, що рухався якраз у напрямку до пам’ятника.