Андрій Цаплієнко - Книга змін

І разом із таким же, як сам, юним майданівцем узяв під руки Цезаря і спустив його на землю. А повз проходив довготелесий революціонер з охороною, якому невдовзі історія знайде місце в прем’єрському кріслі.

— Агов, Арсенію, як вас там? Петровичу! — закричав Юра. — Я за вас голосував!

«Он як, — відзначив я по думки, — зі мною на ти, а з Петровичем — то на ви».

Довгий, як жердина, Арсеній Петрович мусив присісти навпочіпки біля інваліда, щоб його очі були на рівні Юркових.

— Я за вас голосував, — повторив Цезар і без пауз та ніяковості додав: — А можна ваш телефон?

Яценюк знітився, але швидко знайшовся.

— Ти знаєш, мій номер в охоронців, я його… еее… не пам’ятаю, вони його… еее… тобі дадуть.

— І ти, ти теж дай, — сказав Цезар, повернувшись до мене.

Я, на відміну від Петровича, свій номер пам’ятав. Довелося повідомити настирному інвалідові свої контакти.

Майдан кипів веселощами, що вирували довкола інваліда.

— О, диви, скільки жиру! — сміявся Юра, вдихаючи аромат борщу.

— Ти спробуй, друже, який смачний! — простягав господар казана величезну ложку безногому Юрі.

— Слава Україні, — замість подяки пробурмотів Юра, ковтаючи борщ, і в нього вийшло щось на кшталт «Слава України».

— Ні, друже, правильно не «Слава України», а «Слава Україні».

— Та я знаю, знаю. Просто борщ у тебе дуже смачний. Героям слава!

— Ну, тепер уже молодець! — похвалив Юрка кухар.

М’який пластиковий стаканчик зі звішеним через борт «хвостом» чайного конверта обпікав руки. Над кам’яним архангелом здіймався дим.

Юра підкотив до намету з написом «Донецьк» і зупинився біля бочки. Веселий вогонь бився в ній, облизуючи зламані ніжки старого стільця. Невисокий середніх літ чоловік підкидав у бочку дрова і, вдивляючись у химерну гру вогню та холоду, мрійливо всміхався своїм думкам.

— Це Толя! З Донецька! — крикнув Цезар, навіть не дивлячись на мене. — Привіт, Толю, як справи?

— Та нічого, нормально, — відповів Толя, далі усміхаючись. Щось дуже гарне й чесне було в його усмішці.

— Він із Донецька, — сказав мені Цезар так, ніби відкривав страшну таємницю Толиного походження. — Він герой! Кинув усе, і тепер йому назад вороття немає. Там же всі бандити, у цьому Донецьку, ну, ти знаєш.

Толя тихо, але наполегливо перебив його:

— Ну, по-перше, бандити там не всі. І тут у нас дуже хороші люди. Весь намет із Донецька, тридцять людей. А по-друге, який я герой? Просто хочу жити чесно і хочу, щоб усім жилося краще. Якось так. А закінчиться Майдан — повернуся до села.

— До якого села?

Для Юрка це була новина. Людина з Донецька живе в селі. Цезар, мабуть, думав, що в Донецьку всі шахтарі. «Вышел в степь донецкую» і таке інше.

— Я ж із-під Опитного, там земля моя, трактор. Там мій дід ще орав.

— То ти, виходить, донецький колгоспник? — навіть у тому, як Юра здивувався, повіяло безпардонністю, на яку співрозмовник міг образитись. Але Толя анітрохи не обурився, а ще більше усміхнувся.

— Так, Юро, саме так. Донецький колгоспник.

— Ну, бувай, колгоспнику, — попрощався з ним Цезар і велично рушив на своєму троні далі Майданом.

Я дивився на Юру і думав про те, що з ним буде, коли він повернеться до себе в Євпаторію. І чи зможе повернутися на дідівську землю донецький колгоспник Толя.

Цезар тиснув на кнопку, бурмочучи ледь розбірливо: «Залипає, стерво, їде тільки вперед… Треба лагодити».

Двоє молодих людей, хлопець і дівчина, щось шепотіли одне одному, злегка торкнувшись теплими балаклавами. Революція, як розумна і не дуже красива жінка, ще не закохала мене в себе, але вже зацікавила.

Удома дружина, цьомнувши мене в щоку, уперше не сварила за пропахлий димом комір куртки. Мені знову схотілося прийти на Майдан і побачити синьо-золоте море прапорів над смішливим натовпом. Сміх Майдану був цілковито щирим. Не надсадним клекотінням порваних нервів у горлі недоумкуватого алкоголіка, притиснутого вгодованими міліцейськими тілами. І не ситим реготом патриція, розбещеного необмеженою владою. Майдан сміявся від надлишку свободи. І він готовий був поділитися нею з кожним новачком, який боязко проходив головною площею країни повз ряди складених гіркою шин і розпечених від вогню залізних бочок. Язики полум’я лизали закіптюжені бляшанки. А сміх свободи осявав замурзані обличчя, достоту як мерехтливий вогонь. «Побратиме, друже, товаришу», — так зверталися до тебе незнайомі люди, і ти не сумнівався ані хвилини в щирості цих дивовижних слів. Ці люди, здавалося мені, рухалися тільки вперед, тому що в їхньому житті назавжди зламалась опція «задній хід». Як у візку-троні, що на ньому кружляв площею Юра.