Андрій Цаплієнко - Книга змін

Гвинтівка змусила бойовиків понервувати.

— Дорогая, наверно! — сказав один тоді, коли навколо голови Рема чиїсь руки замотували широку стрічку скотчу. — Сколько она стоит?

Руки були досвідченими. Під скотчем був целофановий пакет. Він щільно закривав очі, залишаючи можливість для дихання. А воно ще не повністю відновилося після потужних ударів по ребрах.

— Такая стоит тысяч пятнадцать, — підказав трохи старший голос.

— Гривен? — перепитав бойовик, чия цікавість була обернено пропорційна до знань.

— Дурень, — відповів напарник. — Долларов.

І в цей момент Рем отримав ще один удар по ребрах. А далі машина. В дорогу.

З нього зняли шапку та обмотали голову скотчем так, що липка стрічка боляче тиснула на очні яблука, а перед очима на чорному тлі стояли такі яскраві помаранчеві кола, що обпалювали свідомість. Десь на потилиці свербіла шкіра, йому здавалося, що під скотчем повзе підступна мураха. Змахнути її звідти не було ані найменшої можливості. Зв’язані руки. Тонкий пластиковий шнурок бойовики примотали так по-звірячому, що шкіра почала кровоточити, а кисті стали фіолетовими. І ця мураха все повзла.

Але він зумів пересилити біль. Перемкнути свідомість на абстрактні думки. Цієї науки його непогано навчили.

Рем спробував зорієнтуватися, куди його везуть. Ного взяли в найпівденнішій частині дебальцевської «кишені». У цьому напрямку українські війська пробивалися до кордону й зупинилися за Дебальцевим, оточені з трьох боків сепаратистами та регулярною російською армією. Дорога, якою намагалися заволодіти обидві сторони бойових дій, вела в бік Красного Луча і далі, до російського кордону. Якби її вдалося захопити, то всі зв’язки з Луганською та Донецькою «республіками» були б перекриті. «Ми змогли б нарешті розрізати Лугандон!» — казали командири. Але зробити це поки не виходить.

І ось Рем із боляче здавленою головою та незрячими очима намагається вирахувати, куди його везуть. Машина їде вглиб території, підконтрольної бойовикам. У бік Красного Луча. Там його не залишать, це точно. Повезуть до вищого командування камарильї. Надто дорогу рушницю знайшли в заручника. Підозріло дорогу. Якщо автомобіль поверне праворуч, то Рема везуть у Донецьк. Якщо ліворуч — то в Луганськ.

Дорогою машина зупинилася. Бічні двері з гуркотом від'їхали вбік і знову зачинилися. У цей момент усередину ввірвався шум великого населеного пункту. «Не мегаполіс», — аналізував Рем характер урбаністичних звуків. У мегаполісі інтенсивність шумового тла така, що іноді не розрізняєш звуків окремих машин. Тут же Рем міг не тільки розрізнити звуки машин, але й визначити їхні марки. І відстань до них.

У місті простояли близько години. «Злісне, вочевидь, містечко, — сумно констатував про себе бранець. — Тут усі проти нас». Чому, здогадатися нескладно. Бойовики лишили його в машині самого, не подбавши про охорону. Вважали, що тут ніхто не допоможе втекти заручнику, хай навіть і такому важливому, як Рем.

У тиху утробу машини знов увірвалися шум міста та лайка бойовиків. Вони отримали наказ їхати далі, і це їм не дуже подобалося. Машина за містом звернула ліворуч. Рем зрозумів, що його везуть до Луганська, і трохи заспокоївся, ніби розуміння, у який пункт прямує транспорт, вселяло надію на швидке звільнення. Але насправді його муки тільки починалися. «Усе буде добре, — твердив він. — Слова матеріалізуються». Щоправда, коли це станеться, він не знав. Треба було взяти себе в руки, от і все. Думати про щось хороше навіть у такій майже безнадійній ситуації.

Водночас йому й не сподобалося, що везуть до Луганська. Із двох варіантів цей був гіршим. У Донецьку було повно російських ФСБшників. Вони не мали зайвих сантиментів до ворога, але при цьому були професіоналами, навченими одержувати інформацію від супротивника. Принаймні вони віддали б перевагу розмові над примітивними тортурами. А в Луганську публіка була місцева, менш освічена. Відповідно, свідчення в ЛНР воліли вибивати, а не отримувати. Били луганські бойовики дуже жорстоко, ламаючи й калічачи полонених укрів.

Через кілька годин його довезли до Луганська. Цілу дорогу бойовики мовчали. Він навіть устиг трохи розслабитися, подрімати. І прокинутися від різкого крику.

— Ану вставай! Конечная!

Йому боляче заламали руки за спину й потягли вгору сходами всередину невідомої будівлі. У приміщенні було багато людей. Він постійно натикався головою на чиїсь животи, обвішані військовою амуніцією.