Андрій Цаплієнко - Книга змін

Крізь сон до її свідомості пробився голос командира з динаміка:

— Пані та панове! Ми летимо на висоті тридцять три тисячі футів, це трохи більше за десять кілометрів. Температура за бортом мінус п’ятдесят два градуси. Ми перебуваємо в повітряному просторі України. Сьогодні сімнадцяте липня дві тисячі чотирнадцятого року. Місцевий час шістнадцята година двадцять хвилин.

Чоловік у зеленому камуфляжі, дивлячись на круглий монітор своєї установки, бачив не літак, а маркер, що світився і безгучно перетинав лінії розмітки на екрані. Перебуваючи за кілометри від «трьох сімок», він не міг чути, про що говорять усередині літака. Та навіть якби міг, то все одно не зрозумів би й слова. А коли раптом і зрозумів би, то однаково не зміг би не виконати наказу.

Рем осліп наприкінці третього дня свого полону. Не думав не гадав, що таке з ним може статися. Ну, зламані кістки. Гематоми. Нирки відмовляють. До всього цього можна звикнути й жити далі. Але ж очі!

Це було для нього головним. Із втратою зору змиритися неможливо. Увесь світ, рельєфний, барвистий, об’ємний, перетворювався на нудну чорну пляму, залишаючи можливість здогадуватися про те, що відбувається довкола, лише за звуками. З ними теж відбулася цікава трансформація. Вони завжди мали сенс і значення. Шум двигуна проїжджої машини. Рипіння дверей. Потужний фортепіанний акорд із сусідського вікна. Але, втративши зв’язок із зображенням, осмислені звуки перетворилися на какофонію. Так бувало в кіно, у дитинстві, коли в кінопроекторі перегоряла лампа і глядачам залишалося дивитися хіба що на чорний екран і слухати розмови головних героїв. Але в кінотеатрі можна було посвистіти, покричати на механіка, і він, прочунявшись від алкогольної дрімоти, легко й невимушено знову перетворював радіо на кінематограф. Нині повернути зображення на екран життя навряд чи вийде. І він переживав подвійне безсилля неминучості. Адже зір — це його головний інструмент. Без зору на війні він ніхто. Він був снайпером. І то чудовим.

Він не любив свого справжнього імені. І постарався відвикнути від нього ще й із міркувань безпеки. Близьких друзів у нього не було. Колеги по непростій роботі називали його Рем. Це був позивний. Він вирішив назвати так сам себе на честь снайперської гвинтівки з чудовим прицілом, що лежала в багажнику старенького мінівена. О, яким тонким і водночас надійним інструментом смертовбивства ховався в тайнику біля запаски «Ремінгтон». Ніби продовження руки та волі господаря. Це не Рем став скороченим варіантом слова «Ремінгтон», це гвинтівка множила можливості снайпера, щоб той міг дотягтися до супротивника з відстані тисячі метрів. Зброя ідеально слухалася господаря і платила йому вірною безвідмовністю на полі бою.

Та іноді такий потрібний і послужливий інструмент міг виявитися небезпечним для самого власника. Надто коли супротивник на короткій дистанції. Коли лицем до лиця. І коли не зброя допомагає вижити й перемогти, а правильно дібрані слова.

— Это что у тебя в чехле? — з притиском запитав чоловік із пом’ятим зморшкуватим обличчям у канадському камуфляжі. Автомат із триколірною цівкою теліпався в нього на грудях.

— А ну доставай! — прикрикнув напарник. Вони стояли на блокпосту посеред другорядної дороги, на котрій, якщо вірити даним розвідки, бойовиків бути не мало б. Він іще спитав гвардійців, які контролювали перехрестя, чи можна їхати далі. «Можна», — ліниво відповіли солдати, і Рем спокійно рушив уперед з упевненістю, що сепарів немає.

Але вони там були. І неприємного розвитку подій тепер не уникнути, Рем це розумів. Тим паче, що переконливої легенди він не підготував.

— Ребята, может, не надо, там снасти. Леска запутается, кто ее потом будет разматывать? — він бурмотів із натягнутою на перелякане обличчя усмішкою, а сам намагався холоднокровно зрозуміти, як варто застосувати зброю. І чи варто? Сили були нерівні. Двоє людей біля машини. Ще четверо перед стіною з бетонних блоків, на відстані п’яти метрів від автомобіля. Скільки людей стояло за блоками, він не бачив, але здогадувався, що вони там є.

Тільки-но приклад показався з чохла, двоє біля машини пересмикнули затвори.

— Ни хрена себе снасти, — скрикнув один.

— А ну давай вниз! — закричав другий. — Мордой в асфальт! И не смотреть. Не смотреть на меня!

Ох і боляче ж б’ють по боках важкі черевики! Після кожного удару дихання ніби відключалось, і Рем, як риба, кинута на причал, хапав повітря. Він знав, що це тільки початок його мук, і розумів, що далі буде ще болючіше. Але все-таки бути полоненим — це ліпше, ніж не бути взагалі. І, перемагаючи біль, Рем узявся вигадувати легенду, що дозволила б пом’якшити його долю. «Ех, треба було заздалегідь придумати», — сказав він собі, пошкодувавши, що розслабився, полінувався. Адже раніше, під час спецоперацій на Близькому Сході, він краще готувався до всіляких несподіванок.