Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Моє праве передпліччя й стегно були вкриті цяточками від шрапнелі, наче їх присипали перцем. Рани на руці виявилися неглибокими. Ран на нозі я не бачила, але пляма крові розпливалась, і це мене непокоїло. Спочатку вона була як грейпфрут, потім більшала й більшала, аж поки зробилась як баскетбольний м’яч. Проте через кілька хвилин пляма перестала збільшуватись, і я полегшено зітхнула. У мене раніше не стріляли, однак я перевезла стільки поранених, що могла відрізнити серйозне ушкодження від легенького. Нема підстав припиняти місію.

Ті-Джей позаду мене якраз це й робив.

— Повторюю… «Педро один-п’ять», другий пілот поранений… Ми ПНБ…

Повертаємося на базу!

Я його не звинувачувала, бо вся була заляпана кров’ю, але повертатися на базу не хотіла.

— Стрільцю, зачекай, — сказала я.

Я могла відчути його погляд, не розвертаючись. Хлопці недовірливо дивилися на мене. Навіть Джордж трохи зблід — це було видно й по його темній гавайській шкірі.

— Хлопці, чесно, клянуся! — підняла я руку над головою й помахала туди-сюди. — Вона абсолютно вільно рухається, а кров з ноги вже не тече. У нас три солдати категорії А там унизу. Отож до справи.

Як-не-як, ми ж мали «надихати їх на хоробрість», чи не так? Категорія А означала, що ситуація критична, проте я не могла допустити, щоб вони спливли кров’ю. На цій війні ми вже втратили досить солдатів, і я знала, що ніколи собі не пробачу, якщо зараз полечу назад у Кандагар.

Не сперечався зі мною тільки Стів. Ми з ним стільки разів літали вкупі на наркомісії в Каліфорнії, що він добре затямив: коли я кажу, що зі мною все гаразд, то так і є. Він розумів, що я ніколи не наражатиму екіпаж на небезпеку через якусь бравуру.

По хвилі мовчанки Джордж заговорив до хлопців позаду.

— Ви як, згодні повернутися?

Усі дали ствердну відповідь, тож він знову почав розвертати вертоліт у бік конвою. Втрутився Стів і сказав, що слід увімкнути перемикач потужності. Цей перемикач у разі потреби давав додаткову потужність, але користувалися ним тільки в надзвичайній ситуації, бо через необережне поводження можна було просто спалити двигун. Я клацнула перемикачем, і ми попрямували до конвою.

Якраз вчасно. По радіо почувся знайомий голос.

— «Педро один-п’ять», Охоронець готовий до завантаження.

То був один з наших ПРів, які лишилися на землі. Вони й гадки не мали, що нас підстрелено.

Ми цього не знали, але ПРи розділилися біля конвою й утратили між собою зв’язок. Генератори перешкод заглушили і їхнє внутрішнє радіо, тож контакт із пораненими встановив тільки один ПР. Він викликав нас, сподіваючись, що другий ПР побачить, як ми приземляємось, і прибіжить сам.

— Зрозумів. Скажи їм, що ми прибуваємо, — сказав Джордж головному ПРові.

Потім захрипіли навушники:

— «Педро один-п’ять», один-шість зігнутий ствол.

Зігнутий ствол. Чорт, у них несправна зброя. Наш вертоліт-побратим повідомляв, що в них поламалася зброя і вони зможуть підтримувати нас тільки з одного боку «пташки». Гіршим, ніж повертатися на бойовище після того, як тебе підстрелили, може бути тільки одне — якщо повітряна підтримка не може збройно захистити тебе. Що ще може піти не так?

— Прийнято. Обмін.

Джордж холоднокровно запропонував нам помінятися ролями.

Згідно з протоколом, якщо підтримувальному вертольотові заподіяно шкоду, другий вертоліт має його замінити. Ми прикриватимемо «Педро-16» своїми двома кулеметами, а вони спустяться й заберуть поранених і ПРів.

— Відмова. Немає потужності, — прийшла швидка й трохи нервова відповідь від командування «Педро-16». — Ми надто важкі. Ми не можемо.

Джордж і я мовчки перезирнулися. Гадаю, наше радіо знову запрацювало: екіпаж іншого вертольота чітко зрозумів, що нам треба, аби вони спустилися замість нас, але відмовився.

Справді, для «Педро-16» три пацієнти і два ПРи було забагато, бо ще ж є екіпаж, одначе якщо захотіти, то кожну непрогнозовану проблему можна розв’язати. Усі можливі варіанти виринули в моїй голові самі собою. Для них найпростіше було б злити трохи пального, забрати людей, а потім змінити маршрут і дістатися найближчого заправного пункту. Це легко зреалізувати, але потрібне чітке рішення пілота «Педро-16».

«Він злякався», — подумала я. Джордж кивнув, ніби й справді міг читати мої думки. Він теж мовчав. Ми не хотіли сіяти паніку серед решти екіпажу, але наша мовчанка промовляла більше за слова. Усі чули голос пілота. Кожен, хто служив в Афганістані, бачив, як люди втрачають мужність. Дороги назад після цього не було.