Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

На навчаннях ми спочатку з неймовірною швидкістю злітали на велику висоту. Я уважно стежила за альтиметром — на висоті близько семи тисяч п’ятисот метрів літак уже починало ковбасити. Я спрямувала його носом угору, і ми почали втрачати швидкість; сигнали про близьке звалювання йшли без упину. Ніс літака був піднятий на шістдесят градусів, у вітровому склі видніло саме небо, швидкість зменшилася з трьохсот двадцяти кілометрів за годину приблизно до вісімдесяти, і я ось-ось мала втратити весь повітряний потік з-під крил. Свідомо.

За допомогою штурвала я задирала ніс і намагалася триматися на тому ж рівні — літак почав тремтіти й підійматися вище й вище. Я боролася зі звалюванням так довго, як тільки могла. Нарешті фізика взяла гору й ліве крило «впало». Почався штопор, і ми стрімголов помчали вниз до землі. П’ятдесят метрів за секунду — і ми під гладким склом ліхтаря кабіни екіпажу [2] В авіації ліхтар — прозора верхня частина кабіни, де сидить екіпаж. . Із землі, мабуть, здавалося, ніби літак — це фігурист, який обертається й летить з хмари головою донизу.

Коли на дезорієнтувальній швидкості довкола замерехтіли сині й зелені лінії горизонту, я, рівномірно дихаючи, зосередилася на панелі інструментів.

Я потягла на себе ручки корекції газу й одночасно поставила в нейтральну позицію стерно й елерони. Потім різко смикнула до межі ручку керування на себе, втиснувши педаль повороту в підлогу в протилежному від нашого розкручування напрямі. Після чергового повороту я відштовхнула ручку керування до межі, захоплюючись неймовірною слухняністю цього прекрасного літака.

Коли я вийшла з глибокого піке й стабілізувала швидкість, літак вирівнявся. Мій інструктор і я знову приємно прогулювалися на висоті чотири тисячі п’ятсот метрів з середньою швидкістю сто вісімдесят вузлів. Радість наповнила мені груди. Здавалося, ніби я ось-ось закричу.

Із широченною усмішкою на все обличчя я подивилася на інструктора.

Він розтис кулаки.

— Нічого собі, — прокричав він у навушники. — Це був найкращий вихід зі штопора з усіх, що я бачив…

Моя усмішка стала ще ширшою.

— У виконанні дівчиська.

Трясця…

Підготовка пілотів передбачала не тільки адреналінові фігури найвищого пілотажу. Траплялися й неприємні миті. У нас був ранковий інструктаж: ми по черзі розповідали класові про погоду, розклад та інші важливі речі. Це не тільки нудно, але й страшенно нервово: інструктори критикували нас, а інші учні сиділи, дивилися й уважно слухали. Більшість учнів у класі щойно закінчила КПОЗ чи Академію. Це були ще дуже зелені другі лейтенанти. Я служила у війську вже п’ять років, тож носила на плечах капітанські нашивки.

Мене, як ученицю з найвищим рейтингом, призначили лідером класу. Я щосили намагалася придумати спосіб зменшити напругу на ранкових інструктажах без шкоди для навчання. Дехто запропонував улаштовувати конкурс «слово дня». Хитрість полягала в тому, щоб ужити якесь слово під час ранкового інструктажу, але так, щоб не викликати в інструкторів підозри.

Кілька тижнів це працювало, однак дуже швидко приїлося. Того дня вже на попередньому інструктажі я знала, що маю говорити, і відчувала, що мушу трохи підняти планку, до якої тяглася б і решта. Я дивилася на втомлених учнів, а мій мозок гарячково працював. Коли хтось спитав, яке сьогодні буде слово дня, я швидко відповіла:

— Як щодо слова «обвислий»?

Мої однокласники загиготіли.

— Закладімося, що я зможу, — додала я.

Один зі старших хлопців, який навчався на пілота КС-135 Повітряних сил Національної гвардії, зрозумів, що я говорю серйозно, і швидко захитав головою.

— Ні. Ні, не закладатимемося.

Інші учні були сміливіші й з превеликою радістю побилися зі мною об заклад.

Я, як у пілот Гвардії, мала величезну перевагу перед рештою класу. Кандидати в пілоти, що перебували на дійсній службі, усе ще змагалися за рейтинг у класі. Наприкінці підготовки школа давала найліпшому учневі можливість першим вибрати літак з доступних літальних апаратів. Наприклад, якби був тільки один F-16, найкращий кандидат міг би обрати його, і тоді з нашого класу ніхто більше не став би пілотом F-16.

Однак у Гвардії все було інакше. Мій підрозділ літав на вертольотах HH-60, і я точно знала, що врешті-решт літатиму: мені не треба було змагатися за бажаний літальний апарат. Я, як справжній воїн, однаково хотіла битися й закінчити підготовку зразковою ученицею, дарма що готова була завдати гарту інструкторам, щоб усі в класі хоч на кілька хвилин відпружилися. Інструктори зайшли один за одним, чекаючи на мій інструктаж. Однокласники нашорошили вуха, гублячись у здогадках, чи насмілюся я.