Мері Геґар: Стріляй, як дівчисько

Після вечері я допомогла прибрати на кухні, і ми всі розслабилися. Потім Девід сказав, що в нього щось для мене є, що цього року я рано отримаю різдвяний подарунок. Це було дуже на нього не схоже. З широкою усмішкою він простяг мені коробку, і я, плюхнувшись на диван, відкрила її. Мобільний телефон! Неймовірна річ, як на пізні дев’яності, — я не могла повірити своїм очам.

— Хоч за це я заслуговую на твої обійми! — сказав Девід, розвівши руки, щоб мене обійняти.

Але я не могла відірватися від телефону і, обійшовши Девіда, рушила в кімнату. Я вже вносила в телефон усі номери, які знала, і хотіла тільки одного — погратися з новою іграшкою.

— Я люблю тебе, Горошинко, — крикнув він мені навздогінці.

— Так, я знаю. Дякую, — сказала я.

Тоді я востаннє бачила його живим.

Наступного ранку сорокадев’ятирічний життєрадісний щасливий Девід пішов на роботу. Я прокинулася трохи пізніше й поїхала на навчання в Остін на дев’яту ранку. Близько десятої мені в істериці зателефонувала секретарка з маминого офісу. Вона кричала, що Девід мертвий, а з мамою відбувається щось ненормальне. Здається, секретарка не розуміла: вона не просто говорить мені, що помер чоловік моєї мами. Вона повідомляє, що помер мій батько.

— Що… що ви сказали? — мені довелося повторити запитання п’ять разів.

Я розуміла, що тієї миті дуже потрібна мамі, але сприймати будь-яку іншу інформацію мій мозок відмовлявся. Секретарка сказала, що моя мама скрутилася калачиком під столом, кричить, плаче і ніхто не може до неї підійти. Я стрибнула в машину й помчала так, наче то був кінець світу, ігноруючи червоне світло й летячи на магістралі аварійною смугою.

Правду кажучи, не пам’ятаю, що було, коли я приїхала. Замість допомогти, я заціпеніла, мов зомбі. Я навіть не пам’ятаю, як ми того дня поїхали з офісу. Пам’ятаю лише, що не плакала. Не дивилася нікому в очі, ні з ким не говорила. Я їздила в аеропорт і забирала родичів, які вдавали, ніби їм не байдуже, однак сама — ні пари з вуст. Моє обличчя було незворушним; ніхто б не здогадався, що я ледве тримаюся здорового глузду.

Девід працював у компанії «Праксайр», яка постачала природний газ. Його колеги розповіли, що він перевіряв рівень газу в одній з цистерн за допомогою прив’язаного на довгу мотузку ліхтарика. Нам сказали, що це стандартна процедура — опустити ліхтарик у цистерну й виміряти, скільки мотузки на це піде. Так перевіряють рівень рідини. Очевидно, він послизнувся, коли піднімався чи спускався драбиною. Якимось чином шнур ліхтарика обмотався довкола його шиї, і він випадково повісився. Коли його знайшли колеги, то обрізали мотузку і зробили штучне дихання, але було занадто пізно. І хоч усі ми мали здогадки, як саме він упав, нічого певного ніхто з нас ніколи не дізнається. Для мене світ дуже швидко став потворним і несправедливим.

Я раптом зневірилася в щасті. Воно надто швидкоплинне, тимчасове. Мине майже п’ятнадцять років, поки я дозволю собі знову бути щасливою.

З дитинства я обожнювала один вірш — «Висотний політ» Джона Ґілеспі Маґі-молодшого. Для мене він завжди уособлював радість польоту, аркуш із ним багато років провисів пришпиленим до стіни в моїй кімнаті. Одначе після того, що сталося, вірш назавжди став згадкою про тата. Я сподівалася, що він — у кращому від нашого світі.

По Девідовій смерті нікому не вдавалося пробитися до мене. Я облишила навчання й переїхала додому, щоб допомагати мамі, але не думаю, що особливо допомагала. Два роки, які лишилися до закінчення університету, здавалися мені неосяжним проміжком, і я щосили намагалася згадати, навіщо й далі пхатися до своєї мети, коли життя просто відриває від мене все, чого я прагну, лишаючи натомість тільки біль. Потім, через два тижні після Девідової смерті, якраз у розпалі мого свята жалю до себе, мені зателефонували. Подруга приятеля, яка не відала про мою трагедію, розповіла, що в притулку неподалік з’явилася біла німецька вівчарка. Вона знала, що я вже багато місяців хотіла такого собаку, і з радістю сказала, що він зовсім поруч. Я відразу все покинула й рушила в притулок — до собаки.