Энтони Дорр - Все те незриме світло

Чи зробили вони його? Вернер сподівається, що так. Він ніби пам’ятає кораблик – інший, витриваліший, – який тримався на воді. Він доплив до закруту й залишив їх позаду. Це було чи ні?

Місячне світло сяє й вихориться; шматки хмар скупчуються над деревами. Скрізь кружляє листя. Але місячне світло не колишеться від вітру, його промені повільно пронизують хмари, повітря, пригладжують нахилену траву.

Чому світло не хитається від вітру?

З іншого боку поля американець дивиться, як хлопець виходить із намету для хворих і йде в бік дерев. Він підводиться, піднімає руку.

– Стій! – кричить він. – Halt!

Однак Вернер уже перейшов за край поля. Він наступає на міну, встановлену його ж армією три місяці тому, й зникає у фонтані землі.

У січні 1945 року фрау Елену та останніх чотирьох дівчат із сиротинцю: близнят, Ганну й Сусанну Герліц, Клодію Фостер та п’ятнадцятирічну Юту Пфенніг перевезли з Ессена до Берліна працювати на заводі з виготовлення деталей до машин.

Десять годин на день, шість днів на тиждень вони розбирають величезні закордонні друкарські верстати й складають придатні до використання частини у ящики, які завантажують у вагони. Розкручують, розпилюють, волочать. Майже завжди фрау Елена працює поряд з дівчатами, вбрана в десь знайдену порвану лижну куртку, мимрячи собі під ніс французькою або співаючи пісень зі свого дитинства.

Вони живуть над покинутою місяць тому друкарнею. У коридорах стоять сотні ящиків із бракованими словниками, й дівчата сторінка за сторінкою топлять ними буржуйку.

Вчора Dankeswort, Dankesworte, Dankgebet, Dankopfer.

Сьогодні Frauenverband, Frauenverein, Frauenvorsteher, Frauenwahlrecht . [69] Слова німецькою за алфавітом. – Прим. ред.

Обідають вони перловою кашею з капустою в заводській їдальні, де ввечері тягнуться нескінченні черги по пайки. Масло нарізають крихітними порціями завбільшки з половину кубика цукру й видають тричі на тиждень. Вода для пиття – з колонки за два квартали. Матерям із немовлятами не дають ні дитячого одягу, ні возиків, тільки потроху коров’ячого молока. Деякі з них рвуть простирадла на пелюшки; кілька жінок знаходять газети, складають їх трикутником і підмощують немовлятам між ногами.

Щонайменше половина дівчат, котрі працюють на заводі, неписьменні, тож Юта читає їм листи з фронту від коханих, братів чи батьків. Іноді вона записує відповіді: « А пам’ятаєш, як ми їли фісташки, як ми їли лимонне морозиво у формі квітки? Ти тоді сказав…»

Усю весну кожнісінької ночі прилітають бомбардувальники. Здається, вони прагнуть спалити Берлін дотла. Мало не кожну ніч дівчата біжать у кінець кварталу, залізають у переповнене сховище й не можуть заснути від звуків падіння розбитої кам’яної кладки.

Іноді дорогою до заводу вони бачать трупи, чорні мумії людей, обгорілих до невпізнання. Іншим разом на мертвих не видно ран, і саме вони найбільше лякають Юту – здається, що вони ось-ось підведуться й побредуть на роботу разом із ними.

Але вони не підводяться.

Якось вона помічає трьох дітей, що лежать рядочком долілиць із портфелями на спинах. Спочатку вона думає: «Прокидайтеся, йдіть у школу». А потім: «У їхніх портфелях може бути їжа».

Клодія Фостер перестає розмовляти. Минають дні, а від неї не чути й слова. На заводі закінчується сировина. Подейкують, що вже ніхто нічим не керує, нібито мідь, цинк та іржостійку крицю, які вони так натужно збирали, завантажено у вагони, що так і стоять на запасних коліях.

Пошту не приносять. Наприкінці березня робота на заводі зупиняється, й фрау Елену з дівчатами відсилають розчищати вулиці після бомбування. Вони піднімають розбиті бетонні плити, просівають пил і бите скло крізь сито. Юта чує про шістнадцяти-сімнадцятирічних хлопців, нажаханих, згорьованих за домом, які з’являються на батьківському порозі, а за два дні їх витягають із горища й розстрілюють на вулиці за дезертирство. Вона знову згадує дитинство: як Вернер возив її на візку, як вони копирсалися в смітті, шукаючи серед бруду хоч щось цінне.

– Вернер, – шепоче вона вголос.

Восени, ще в Цольферайні, вона отримала два повідомлення про його загибель. У кожному було вказане різне місце поховання. Фресне, Шербур – раніше вона про них не чула. Міста у Франції. Іноді уві сні вона стоїть поряд із ним біля столу, укритого різноманітними деталями. «Я хочу дещо зробити, – оголошує він. – Я над цим працюю». Але більше не каже нічого.