Энтони Дорр - Все те незриме світло

Шість кварталів, сорок будівель, десять крихітних дерев на майданчику. Ця вулиця перетинає ту вулицю, а ця – ту. По сантиметру.

Батько дзвенить ключами в кишені. Попереду вимальовуються високі, великі будинки, що обрамляють сад, відбиваючи звук.

Марі-Лор командує:

– Звертаємо ліворуч.

Вони ступають на початок рю Кюв’є. Трійко качок пролітає повз них у бік Сени, синхронно махаючи крильми. Коли птахи обганяють їх, вона уявляє, ніби відчуває, як світло опускається на їхні крила, запалюючи кожну пір’їнку.

Ліворуч – на рю Жофруа Сен-Ілер. Праворуч – на рю Дюбентон. Три риштаки, чотири риштаки, п’ять. Ще трохи, й зліва буде виливана загорожа Ботанічного саду, її тонкі прути схожі на ґратки велетенської пташиної клітки.

Тепер напроти неї пекарня, магазин різника, кулінарія.

– Можна переходити, Papa ?

– Можна.

Праворуч. Тепер прямо. Тепер вони йдуть своєю вулицею, вона в цьому впевнена. За крок позаду неї батько закидає голову й широко всміхається небу. Марі-Лор це знає, хоч і йде спиною до нього, хоч він і мовчить, хоч вона й сліпа – татове густе волосся мокре від снігу й розкуйовджене, його шарф з’їхав набік, і він щасливо всміхається снігопадові.

Вони на середині рю де Патріарш. Біля свого дому. Марі-Лор намацує стовбур каштана, що росте під її вікном на четвертому поверсі, гладить його кору.

Старий товариш.

За півсекунди батькові руки підхоплюють її під пахви, піднімають, і Марі-Лор усміхається, а він заходиться чистим, заразливим сміхом, таким, який вона старатиметься пам’ятати все життя. Сміючись, батько й донька кружляють на тротуарі перед своїм будинком, доки на них падає сніг із гілок дерева над головою.

У Цольферайні, навесні десятого року Вернерового життя, двоє найстарших хлопчиків із сиротинця: тринадцятирічний Ганс Шильцер і чотирнадцятирічний Геріберт Помсель закидають на плечі потерті рюкзаки й урочисто крокують у ліси. Повертаються вони вже членами гітлер’югенду.

Вони носять із собою рогатки й дротики, влаштовують навчальні засідки з-за снігових заметів. Вони приєднуються до численної групи шахтарських синів, які сидять на ринковому майдані, у сорочках із закоченими рукавами й шортах із високою талією.

– Добрий вечір, – кричать вони перехожим. – Або гайль Гітлер, якщо бажаєте!

Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кімнаті для відпочинку й хваляться тренуваннями зі стрільби, до яких готуються, планерами, на яких вони літатимуть, танковими баштами, якими керуватимуть. « Наш прапор нову еру представляє , – співають Ганс і Геріберт, – наш прапор у вічність нас веде». За їжею вони дорікають молодшим дітям за захоплення іноземними речами: рекламою британського авто, французькою книжкою з малюнками.

Їхні привітання комічні; вони вбираються мало не безглуздо. Але фрау Елена дивиться на хлопців сторожкими очима: не так давно вони були дикуватими малюками, що ховалися в ліжечках і плакали за мамами. Тепер вони стали підлітками-хуліганами з розбитими кісточками пальців і листівками з фюрером, які вони тримають складеними в нагрудних кишенях.

У присутності Ганса й Геріберта фрау Елена говорить французькою дедалі рідше. Вона ловить себе на тому, що соромиться свого акценту. Найменший погляд сусіда може примусити її замислитися.

Вернер тримається осторонь. Перестрибувати через вогнища, мазати попелом під очима, знущатися над малими дітьми? Жмакати Ютині малюнки? Куди краще, вирішує він, бути тихим, непримітним. Вернер читає науково-популярні журнали в аптеках, його цікавить хвилева турбулентність, тунелі до центру Землі, нігерійський метод передавання новин на відстані за допомогою барабанів. Він купує нотатник і малює схеми дифузійних камер, детекторів іонів, окулярів із рентгеном. А що як приєднати невеличкий мотор до колиски, щоб заколисувати дітей? А що як уздовж осі його возика розтягнути пружину, щоб легше було вивозити його на гору?

До сиротинцю приїжджає чиновник із міністерства праці, щоб розказати про можливість працевлаштування на шахтах. Діти сидять біля його ніг, вбрані в найчистіший одяг. Усі без винятку хлопчики, пояснює чиновник, підуть працювати в шахти, щойно їм виповниться п’ятнадцять. Він говорить про славу й тріумфи, про те, як їм пощастить мати постійну роботу. Коли він підіймає Вернерове радіо й ставить його назад, нічого не сказавши, Вернер відчуває, як опускається стеля й звужуються стіни.