Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Мій ціпок, – відповідає Марі-Лор.

– Він покотився десь за вами, люба.

За чоловіком розгортається провулок, завіса плюща, а далі – місто. Місце, де вона зможе закричати і її почують.

– Можна мені пройти, мосьє?

– Звісно.

Але, здається, він не зрушується з місця. Ворота злегка скриплять.

– Чого вам треба, мосьє?

Голос зрадливо тремтить. Якщо він ще раз запитає про наплічник, у неї розірветься серце.

– Що ви тут робите?

– Нам не дозволено ходити по пляжу.

– То ви приходите сюди?

– Збирати равликів. Мені треба йти, мосьє. Можна я візьму свій ціпок?

– Але ж ви не збирали равликів, мадемуазель.

– Можна мені пройти?

– Спочатку дайте відповідь на питання про вашого батька.

– Про Papa ? – вона похолола ще більше. – Papa прийде сюди з хвилини на хвилину.

Тепер чоловік сміється, і його сміх відлунює між стінами.

Із хвилини на хвилину, кажете? Той ваш Papa , який у в’язниці за п’ятсот кілометрів звідси?

Її груди проймає жах. «Я мала б послухатися, Papa . Не варто було виходити надвір».

– Годі, petite cachotière , [62] Потайна крихітка ( фр .). – усміхається чоловік, – не лякайтеся так.

Вона чує, що він простягає до неї руку, відчуває гнилий сморід його подиху, чує небуття у його голосі, і щось – пучка? – зачіпає її зап’ястя, вона відстрибує й зачиняє ворота в нього перед носом.

Він зашпортується, а підводиться на рівні довше, ніж вона очікувала. Марі-Лор повертає ключ у замку, кладе його в кишеню і, знайшовши ціпок, повертається у низький тунель псарні. Німець із того боку замкнених дверей, але його глухий голос переслідує її.

– Мадемуазель, через вас я впустив газету. Я просто скромний фельдфебель, який прийшов поставити одне питання. Одне просте питання, і я піду.

Гуркотить приплив; кишать равлики. Проміжки між металевими прутами воріт точно завузькі, щоб він міг крізь них протиснутися? А їхні завіси достатньо міцні? Вона молиться за це. Її обіймають широкі стіни. Десь кожні десять секунд накочується нова хвиля холодної води. Чути, як чоловік там ходить: раз-пауза-два, раз-пауза-два; він кульгає на одну ногу. Вона намагається уявити сторожових собак, які, за словами Убера Базена, жили тут століттями: собак завбільшки з коней. Собак, що виривали шматки м’яса з людських ніг. Вона опускається на коліна. Вона Мідія. У панцирі. Невразлива.

Тридцять хвилин. Марі-Лор має бути досить двадцяти однієї; Етьєн рахував не раз. Одного разу – двадцять три. Часто менше. Більше – ніколи.

Тридцять одна.

Від пекарні йти чотири хвилини. Чотири туди й чотири назад, і десь дорогою зникають ці тринадцять чи чотирнадцять хвилин. Він знає, що вона зазвичай іде до моря – повертається, пахнучи сіллю, у мокрих черевиках, із рукавами, прикрашеними водоростями, морським кропом чи травою, яку мадам Манек називала піока . Він не знає, куди саме вона ходить, але завжди себе запевняв, що вона дбає про свою безпеку. Що допитливість підтримує її. Що вона в тисячу разів пристосованіша до життя.

Тридцять дві хвилини. Зі своїх вікон на п’ятому поверсі йому нікого не видно. Може, вона заблукала й шкрябає нігтями вздовж стін на краю міста, віддаляючись із кожною секундою. Або потрапила під колеса вантажівки, утонула в калюжі, попалася солдату з недобрими намірами. Хтось міг дізнатися про хліб, про числа, про передавач.

Пожежа в пекарні.

Він поспішає вниз і виглядає в провулок із кухонних дверей. Спить кіт. На східних стінах – плями сонячного світла. Це все його провина.

Тепер Етьєн задихається. Через тридцять чотири хвилини за своїм наручним годинником він узувається й одягає капелюха, що належав його батькові. Стоїть у коридорі, збираючись на силі. Коли він останнього разу виходив надвір, майже двадцять чотири роки тому, то старався ззиратися з людьми, поводитися так, як вважав нормальним. Але приступи були лукаві, непередбачувані, виснажливі; вони нападали на нього знишка, мов бандити. Спочатку повітря починало бриніти від жахливої загрози. Потім будь-яке світло, навіть якщо заплющити очі, ставало нестерпно яскравим. Із каменів до нього блимали маленькі очі. У тінях ворушилися трупи. Коли мадам Манек допомагала йому дістатися додому, він заповзав у найдальший куточок ліжка й обкладав голову подушками. Усю свою енергію він витрачав на те, щоб не чути бухкання свого власного серцебиття.

Його серце холодно б’ється в далекій клітці. «Наближається головний біль, – думає він. – Жахливий, жахливий, жахливий біль».