Далі на південному сході сніг лежав суцільним покривом і в долині, й на схилах. «Сніг — це добре. Сніг працює на мене.
Вперед, Іване! Терпіти й чалапати, дибати й терпіти! Метр за метром, година по годині».
Він підбадьорював себе цими словами, як замовляннями безнадійно втомленої людини.
Коли вони вибралися нагору вузькими, нестерпно скрипучими сходами й у протилежному кінці коридору знайшли люк на горище, Чорний ледве втримався від лайки — певна річ, горище було на замку. Але Смага жестом заспокоїв полтавця: замок був точнісінько такий, як на ляді підвалу, з якого вони втекли двадцять хвилин тому. Тоді ляду за собою замикав Смага. Куди він подів непотрібний, здавалося, ключ? Понишпоривши по кишенях, Смага його не знайшов.
У цей час внизу відчинилися двері, і вони завмерли, де хто стояв. Приглушене рипіння чобіт лунало просто під ними й нарешті стихло, віддалившись кудись праворуч.
— До вітру фріц пішов, — упевнено прошепотів Смага, — у них там клозет...
— Давай швидше ключ, — хрипким шепотом поквапив Чорний.
Метушливо нишпорячи по кишенях, Смага врешті видобув віднайдений ключ.
— Молись, Петре, щоб підійшов...
— Та я ж безбожник. Давай, Василю, — підсаджуючи Краповича собі на плечі, відповів Чорний.
На щастя, ключ підійшов, і за кілька секунд замок, злегка скреготнувши, відімкнувся. Знизу почулися кроки, це повертався німець. Вони знову заклякли на своїх місцях, сподіваючись на те, що зараз западе тиша. Але насподі щось діялося: донеслися уривки розмови, грюкання дверей, тупотіння, цього разу поквапливе, якась метушня.
— Треба змиватися. Ходімо, Василю.
За лічені секунди, тепер майже не криючись, вони опинились на горищі. Люк виходив на невеликий майданчик перед слуховим вікном, тьмяне світло вигравало полисками на кожусі кулемета з заправленою стрічкою. Вони шугонули у протилежний бік горища, на ходу висмикуючи лижі з невеликого штабеля, що знаходився під правим схилом даху. А галас унизу зростав. Навіть тут, під самісіньким дахом, до них долинали зойки й тупотіння.
— Швидше! — квапив Чорний.
Ударом ноги Смага розчинив навстіж дощані стулки на протилежному фронтоні й, не роздумуючи й секунди, стрибнув униз. Виборсавшись з замету, кинувся до рогу, на ходу виймаючи з кобури парабелум. Вартового із зовнішнього поста поки що не було видно.
Зверху важко звалився Чорний, за ним, майже одразу, Крапович.
За хвилину вони вже мчали на лижах по схилу, круто беручи на північний захід.
«Варто мені було на кілька годин залишити свій гарнізон, як у них надзвичайна подія — полонені втекли. Сам собою цей факт мене мало хвилює, що може зробити трійка знесилених голодранців, навіть озброєних? Проте позбавити їх єдино можливого прихистку на цьому острові — старої мисливської хижі у самому центрі — я просто зобов'язаний. Хто міг подумати, коли ми надибали її, що хижа комусь придасться! А вони неодмінно наштовхнуться на неї, никаючи по острову. Цього допустити не можна. І тоді вони обов'язково приповзуть назад. Тепло та їжа — інстинктивні стимули, отже, — найсильніші. Приповзуть! А поки...»
Обер-лейтенант Ерслебен, що сидів навпроти, розкрив теку й заговорив:
— Пане майоре, дозвольте доповісти: сьогодні о двадцять другій нуль-нуль черговий начальник зміни унтер-офіцер Штайдль отримав заявку на передачу радіограми до Берліна. Текст зашифрований особливим шифром. Заявник — гауптман Айхлер. — Він витримав паузу. — Право втручатися в оперативний радіообмін маєте Ви як начальник загону і я як командир дивізіону. Проте, згідно з інструкціями щодо гауптмаиа Айхлера, які я отримав раніше, я маю без перешкод пропускати його радіограми. Окрім того, на ній стоїть гриф «Особливої ваги. Без затримок».
«...Ось воно. Доля постукала в мої двері раніше, ніж я чекав, — майнуло в мозку Гревера. — Тому Ерслебен і заговорив таким офіційним тоном. Його можна зрозуміти — з одного боку, інструкція пряма і недвозначна, а з другого — всі відомості, запити, повідомлення візую я».
— Отже, я опинився в делікатній ситуації, — провадив Ерслебен, поморгуючи білястими віями.
«...Рішення! Роздумувати ніколи!»
В Гревері пружно заклекотів цілком природний протест: на якій підставі цей слизький огидний садист Айхлер вирішує його долю?! У тому, що ця радіограма має до нього безпосередній стосунок, Гревер не сумнівався жодної секунди. Затримати? Мотив? Пальці Гревера нервово забігали по столу, і, щоб приховати знервованість, він сягнув до внутрішньої кишені по сигару.
Читать дальше