Валентин Строкань - Чорний іній

Чорний опустив автомат.

— Більших шмаркачів я ще в житті не бачив, — розчаровано промовив він.

— Ти маєш на увазі зріст? — Смага здивовано зміряв поглядом німецького лейтенанта, що витягнувся, здавалося, на всю довжину кімнати. Але, не дослухавши відповіді Чорного, поспішив до нош, над якими вже схилився Крапович.

Під ковдрою лежав весь перебинтований, геть спітнілий Щербань. Його зіниці розширилися від болю, з горла вихоплювалися лише безладні хрипи.

— Гришо, ми прийшли, Гришо! — говорив Крапович.

— Не чіпай його, Василю, — дерев'яним голосом промовив Смага. — Ця сволота непогано його впакувала. Навіть ременяччям прив'язали, щоб не втік. Ми його так на баркас і понесемо. Треба тільки ще чимось накрити. Швидко!

— Зачекай, професоре, — зупинив його Чорний. — На ось, приміряй, — він простяг ремінь з важкою кобурою, що зняв з лейтенанта. — І куртку не забудь.

Сам Чорний перевзувся в чоботи лейтенанта. Крапович натягнув фельдшерів бушлат, який знайшли під ліжком. Там-таки вони виявили шоколад, дві пачки галет, ліхтар та спокусливу флягу. Все порозсовували по кишенях. Знайшли ще один автомат.

— Готові?

— Будемо прориватися!

Несподівано з нош пролунав слабкий голос Щербаня:

— Зі мною не прорветеся, хлопці... Послухайте, що скажу, — ледь проштовхуючи слова пересохлим язиком, задихався гарячим шепотом Грицько Щербань. — їх тут десятків два...

— Вже менше, — увірвав його Смага, але одразу змовк під поглядом Чорного.

— ... Пост у тамбурі і ззовні, а на горищі, здається, станковий... я помітив, коли вони мене на мороз... До баркаса дійти не дадуть. Залиште мене... самі відходьте манівцями... через горище. Там і лижі... а я вас тут дочекаюся, а може, й допоможу чимось... зсередини. Вони мене більше не чіпатимуть, сам начальник заборонив... не хвилюйтеся. Тут тепло... а вам куди зі мною... Я діло кажу... — він задихнувся й закляк.

Всі мовчали. Нарешті Смага придушеним голосом, наче соромився самого себе, вичавив:

— Все це фігня, звичайно. Але в одному, браття, він правий... Ми, телепні, не враховуємо очевидне. Поранений на морозі не виживе.

— Так, у теплі ми опинимося нескоро... Хіба що на тому світі, так і там, кажуть, холоднеча...

— В цьому ти, Петре, маєш рацію, — підхопив Смага, — там ні махоркою розжитися, ані про дівчат побалакати... Отже, тепла ми йому забезпечити не зможемо. Значить?..

Запитання зависло в тривожній тиші. І всім водночас здалося, що вони чують гучне цокання секундної стрілки на безсилій руці німецького фельдшера. Крапович нахилився над годинником, зняв його й поклав до кишені.

— Скоро очуняє, — кивнув він у бік німця.

— А може, вріжемо їм, щоб очі рогом полізли? — немов роздумуючи, промовив Смага. — Вони ж зараз усі в наших руках, тепленькі, га, Петре? Півтора десятка сонних жевжиків — це ж раз чхнути!

— Авжеж. Тільки головою накласти можна. А ми Батькові живі потрібні. Це по-перше. А по-друге, того, що ми шукаємо, тут немає, воно на льодовику. Отже, доцільніше їх не винищувати, а відволікати. Ганяти, як зайців. І ти це розумієш не згірш од мене.

— Так, Петю. Це в мене емоції... Пробач.

Чорний нахилився до змученого Григорія й обережно стис Щербаневу долоню.

— Ми повернемося, Гришо, це я тобі обіцяю, — і, рвучко підвівшись, пішов до дверей. Губи Щербаня здригнулися й склалися в подобу усмішки. Говорити він не мав сили.

Смага згріб усі інструменти в одній із шаф, поклав до сумки з великим червоним хрестом, простяг Краповичу.

— Це столове срібло, Василю, бережи до мого особистого розпорядження.

Чорний обережно відчинив двері. В коридорі було тихо.

— Дочекайся нас, чуєш, Григорію... — Смага востаннє глянув на Щербаня.

Долина виглядала похмуро й викликала в Цвяхові суперечливі почуття.

«І не обійти ніяк, хай йому грець... А каміння! Лижі зняти, лижі начепити... Всі тридцять три нещастя на мою голову!..»

Куди він іде? Поближче до хлопців. До зони «підвищеної відповідальності», як казав командир. З тим, що він їх так і не наздогнав, доки вони діставалися німецької бази, він уже примирився — так склалися обставини. Тепер мусив діяти самостійно, як допоміжна сила. Але для цього потрібно подолати перевал, спуститися на льодовик... А там — льодоспад...

Коли на Великій землі він дізнався про поставлене завдання, то почав крутити голову, як його виконати, припускаючи найнеймовірніші варіанти. Тепер усе виявилося значно простішим. І страшнішим.

Він згадав, як тягнуло холодом в спину звідти, з прірви, де могла обірватися нитка його життя, як, сповзаючи по смертельно слизькому схилу донизу, він водночас сповзав у божевілля. Стоп! Солдатський ворог номер два — надмірна уява. На війні, та ще й у горах, та ще й у полярних умовах не можна домислювати, що було б, якби... Тоді захочеться якнайшвидше злиняти звідси додому, «до матусі». Краще вже взагалі з погреба не вилазити. Вперед, лайдаче!