Валентин Строкань - Чорний іній

Офіцер з нерухомим обличчям, який ішов попереду, мабуть, дуже поспішав. Підозріливим поглядом втупився у Щерба, рішуче відсторонив його і знервовано осмикнув ковдру, прикриваючи обличчя мерця. Другий весь час роззирався навсібіч, наче чогось чекав чи боявся.

... Мабуть, слідчі. Щербо хотів підійти, розпитати, щось з'ясувати, але на нього глипнули так, наче сам він, Щербо, щойно власноруч пустив кулю в скроню того, хто лежав тепер на ношах, і він миттю здолав хвилинне бажання. Куди? Навіщо? Поставлять потім увесь штаб догори ногами, дошукуватимуться причин...

Ноші ніяк не вміщалися в нутро «санітарки», а носії, важко сопучи, все пхали, марно намагаючись зберегти рівновагу.

— То підваж чимось... — дратівливо кинув один з них напарникові. Той огризнувся матюком.

Щербо зібрався було піднятися, та його щось зупинило. Конвойні офіцери затрималися біля авто, закурили, і Щербо звернув увагу на шкіряні рукавички на руках одного з них. Наче в ката.

— І надала ж йому лиха година!..

— Здається, він був з прожиддю...

— Та ні, хахол...

— Я б таких у три шиї гнав з органів, — обличчя того, хто був у рукавичках, пересмикнулося, — гівнюк!.. — Під ноги йому втрапив худий зачуханий кіт з тих здичавілих, що лишилися без притулку після перших бомбардувань, і він копняком лискучого чобота бебехнув нещасну тварину так, що та, верескнувши, злетіла зі східців.

Щербо відвернувся.

Не пам'ятав, як опинився на узбережжі. Ноги самі привели його до моря.

... Самотність... самогубство... само... само... — стукало в скроні. Сам на сам з лихоманкою думок...

Довго блукав берегом.

Отямився, коли сонце вже хилилося на захід, його багряний диск потопав у вирі хмар, чорних, мов чиєсь нечисте сумління. Знову накотило гнітюче й щемливе відчуття глухого кута, а навсібіч — сірі мури, яких не здолати довіку, а обійти — назад не вернешся... У скорботі дивився на кривавий окраєць сонця, а коли чорнота заклубочилася понад самою землею, химерні пасма раптом зажахтіли, світляна окрайка запломеніла від краю до краю по всьому видноколу.

Був час обіду, і бійці, сидячи за вритим у землю столом під брудною маскувальною сіткою, енергійно працювали ложками. Щербо вийшов на ґанок і присів на вискоблені до блиску дерев'яні східці. Несподівано ласкаве сонце змушувало солодко мліти всі м'язи, навіювало дрімоту. Він знову подумки повернувся до трагічної події, настільки раптової, що таки вибила його, звиклого до будь-яких несподіванок, з буденного ритму. Навіть гранична зосередженість перед завданням, така звична досі, відступала перед вихором думок і почуттів. Хоч зовні він залишався таким, як завжди, обачним, розважливим майором, який, здавалося, випромінював спокійну непорушну гідність.

Неподалік весело кублилася зграйка горобців, і їхнє безжурне цвірінькання наче вселяло віру в життя.

Гаразд, сказав він собі, це — минуле, а зараз чи готовий ти до бою? Проти ворогів України! Проти гітлеризму! Кров'ю доведеться платити. Але не Сталіну! З горла вихопилося сумне зітхання. Як переплелося все у несусвіття, в химерії...

— Нехай, брате. А ми будем сміяться та плакать...

А далі, коли пощастить винести голову цілою... побачимо. Бог не без милості, козак не без щастя.

Щоденник начальника таємного експедиційного загону «Арктика» Абверабтайлунг [1] Військова розвідка фашистської Німеччини. майора Йозефа Гревера:

«...Все йде за планом: зібрано з блоків і утеплено «обсерваторію», як я її називаю, встановлено генератор, налагоджено лебідки. Снігомірні рейки дуже оживили білий пейзаж. Стала на ніжки метеобудка. Сьогодні вкріпили опадомір. Доведеться розпорошувати зусилля, ділитися досвідом з обер-лейтенантом Ерслебеном, він в Арктиці новачок. Так що все облаштування на мені...»

«... В липні — п'ять повністю ясних днів, дванадцять — повністю хмарних, двадцять один день — з туманом, середнятемпература — мінус чотири й п'ять десятих градуса за Цельсієм. Швидкість вітру на висоті один метр — одинадцять метрів на секунду».

«... Зігріває думка, що ми не самотні у цих крижаних просторах, хоча про нас знають дуже мало людей. Наші гідрографи-метеорологи працюють зараз і на Новій Землі, й у Гренландії, й на Землі Франца-Йосифа. Але що писати рідним? Ми ситі, в теплі, при електриці. І найголовніше — тут не стріляють. А на фронтах нелегко... Й хоча належало б писати правду задля їхнього спокою, але правду неможна. Та й коли вони отримають мої листи? Звісно, тут не курорт, навіть пейзажі — не для розманіжених, та все-таки це краще, ніж у східній м'ясорубці. Ми — на периферії війни. А повітря свіжого тут!..»