Неабияких сил коштували їм ці п'ятсот метрів. За лічені секунди простір навколо них замкнула біла шаленіюча запона. Кожен ледве бачив спину переднього, а тому квапився ступити слід у слід, бо озвіріла хурделиця хутко замітала все. Рухалися назгинці, час від часу падали на відполіровану вітрюжищем холодну твердь. Якоїсь миті Щербові здалося, що вони схибили, проминули будівлю. Це було б зовсім не дивно, у такому сніговому непроглядді можна було проскочити ціль на відстані метра, не діткнувшись стін. Але, на щастя, Байда, який гайдарував, тримався напрямку на диво точно, й вони мало не лобами ввіткнулися в заледенілі дошки.
Відразу ж величезний і неквапливий Петро Чорний і розважливий норвежець Гаральд почали «пробуджувати» проіржавілу, в окалині, піч. Щербо помітив, як почали танути крижинки в намороженій бороді Гаральда, які досі сріблили й без того сиве волосся. А йому лише тридцять. Майже ровесники...
Після окупації Норвегії рибалка Турольф Кнутсен на власному боті приплив до Мурманська, бажаючи разом з росіянами битися з окупантами його країни. Народився він у провінції Фінмарк, і його знання місцевих умов було для групи надзвичайно корисним. Так він став «Гаральдом» і зараз терпляче й ретельно рубав дрова для розтопки.
Автомати винесли до тамбура. Кожен знав, що з холоду метал, якщо його внести до теплого приміщення, хутко запотіє, а опісля, лиш винеси зброю на мороз, вона так само швидко замерзне. Тільки Джафар, сидячи в кутку, акуратно обтирав приціл снайперки завчасно приготованою сухою фланеллю.
— Джафаре, а чи правда, що у вас, у киргизів, є страва під назвою «кавардак»? — нібито невинно запитав Назаров.
Акжолтой Ішенов, він-таки Джафар, мовчки кивнув і зосереджено продовжував робити своє.
— А ти казав, повітря мало... — замість Джафара відгукнувся Чорний, перевертаючи проіржавілі колосники.
— То Цвях, а не я... Так, нудна земелька нам попалася... — незвично тихо відреагував Назаров.
«Справді, перехід від задушливої тісноти підводного човна до крижаних вихорів був надто різким. Та й розлучення з «великою землею» ще не згасло в душах, тисячі миль та безкраї льодові поля відділяли нас від людей. Ніби на іншій планеті. А фашисти, можливо, вже малюють нас на своїх картах...»
Чергувати до холодного тамбура пішов Цвях, якого старший лейтенант Байда підловив на фразі, що її Цвях промовив при вході: «А що? Як на мене, то краще сидіти на замерзлій воді, ніж у Сахарі». Звичайно, вартового ставили більше «про всяк випадок», у таку завірюху не варто було чекати чиїхось відвідин, та якщо вже причвалає до їхнього прихистку якийсь чужинець-вояк, — гарненькі вони будуть, коли він увалиться до тамбура і відразу стане власником тринадцяти автоматів та снайперської гвинтівки. Ну, з одним, скажімо, можна впоратися й голіруч. Навіть із групою... Але навіщо гусей дражнити?
Єфрейтор Цвях мав бурхливе напівзлочинне минуле бувалого шоферюги. Дуже охочий до зміни місць, женихань, взагалі свіжих вражень, з якогось дива до нестями любить згущене молоко та свій кинджал. Кинджал трофейний. Цвях особисто зняв його з убитого в рукопашній фіна. Піхви з оленячої шкіри саамської роботи, по стінці леза карбування: «Мертвий ворог не перехитрить». Раз у раз Цвях, пестливо погладжуючи піхви, дивився на кинджал з теплим прищуром і примовляв: «А що? Головне — тихо, без гуркоту... Чвирк, і нема фашиста». Після чого його погляд ставав зосередженим, хижим.
Зараз Цвях без ентузіазму відповів: «Єсть!» — а до себе пробурмотів:
— Якщо відкину ратиці, прошу описати в некролозі всі мої видатні заслуги, а також вказати, що небіжчик був тихий, лагідний хлопець. — Похукав у рукавиці й вийшов до тамбура.
Під гудіння полум'я, яке нарешті розгорілося в плиті, почали влаштовуватися зручніше.
— Дивлюсь я, Васю, на твій рюкзак, і чого це він у тебе такий худий? — запитав Назаров підозріло невинно.
Власник велетенського рюкзака єфрейтор Крапович, не підводячи очей і не сприймаючи жарту, похмуро відповів:
— Тридцять кіл, як у всіх...
— Спочатку я гадав, що в тебе там однісінька ложка, а тепер зрозумів: його розперло від твого бажання заробити медаль «За відвагу», — нудним голосом закінчив Назаров, підсідаючи поближче до пічки.
Щербо знав, що в рюкзаку Крапович тягає намет.
— А от у Жори там, напевно, понабивано сподівань та героїзму, — не вгамовувався Назаров.
Сиротін ніяково посміхнувся, а потім без жодного пафосу тихо промовив кудись убік:
Читать дальше