Валентин Строкань - Чорний іній

З Байдою та старшиною вони обміркували деталі.

— Джафар, Сиротін! — карбуючи слова, покликав Байда. В сірих очах його спалахнув злий вогник. — Є можливість розім'ятися. За нашою норою дійти до краю плато та спробувати визначити, чи видно фашистам звідти, з поста, край узбережжя. Це перше. Друге: необхідно потай обстежити можливість підходу до їхнього поста з нашого напрямку. Поки що — спостереження. Просуватися доти, доки виникне ризик бути поміченими. Тоді — назад. Все.

Багатогодинне перебування у вологій норі з двома сухарями в шлунку породили в Сиротіні лють. Спочатку він заздрив тим, хто розкошував всередині барака, гріючись біля вогнища. Проте заздрість не позбавила його далекоглядності. Він пам'ятав, що тим, які сидять у теплі, жити залишилось не так уже й довго, що їх стережуть застуджені й голодні вовки, до яких він зараховував і себе. Скоріше б дістатися до горлянки ворога. Тепер він уже хотів не так тепла, як смерті тих, хто сидить у теплі.

— Виходить, ми — вкриті памороззю білі вовки... а ті... покірливі овечки? Ні-і, не туди тебе занесло, Жоро. Ні-і! — промугикав він уголос, важко хитаючи головою. — Бажання вбити — хіба це щось важить? Вирвати жало в цього гадючника — ось те, що нам треба. Щоб не наводили на мінні поля наші кораблі, щоб не збивали з курсу наші бомбовози, щоб не шпигували, не нишпорили у нашому ефірі, щоб скоріше закінчилася ця кривава бійня — ось для чого ми тут. А що доведеться при цьому вбити, так війна — нещадна. Може, за хвилину й моє прізвище викреслять з особового складу і впишуть у список втрат. Серед живих людей — мертве прізвище... Гаразд, може, ми й вовки, задубілі, голодні... А гадючник цей рознесемо на шмаття, дай тільки час. А вони, певне, там зажерлися й клянуть свого фельдфебеля лише за те, що кава холодна та «зюппе» малонаваристий...

... Щербо потер щоку зашкарублою від морозу рукавицею. Лють не проминала.

Чого так Джафар колупається? Примірюється, прикидає... Нічого їм звідти не видно. Нам зараз ліворуч, до їхньої стежки наблизитись треба, звідти підходи по поста продивитись. А сніг, як назло, перестав, і небо світлішає...

Раптом до вух долинуло далеке, ледь вловиме дзижчання. Мить він прислухався, намагаючись визначити природу звуку. Звук був металевий, важкий. Він звів очі до неба й побачив на норд-ості силует літака, який летів на малій висоті.

— Дальній морський розвідник — визначив Щербо. Літак ішов просто на них, і розпізнавальних знаків розрізнити було неможливо. Він летів на висоті метрів із п'ятсот, втрачаючи швидкість і завалюючись на праве крило. Підкрильні поплавці були чомусь випущені. Мабуть, екіпаж готувався до посадки на воду. Правий двигун горів, лишаючи позад себе цівку диму. Полум'я дедалі стрімкіше рвалося на поверхню. Щербо вже чув його ревіння. Воно вже лизало підкіс та потужний пілон, на якому кріпилася середня силова частина крила з обома моторами. Правий ґвинт вже майже не обертався. Полум'я от-от мало перекинутися на другий двигун, розташований всього в двох метрах від першого.

Літак був майже над базою фашистів, коли під ним один за одним розкрилися три куполи. Фашисти не видали себе нічим. Це встиг зауважити Щербо. Аж коли літак з надсадним скреготливим ревінням остаточно завалився на крило і, різко втрачаючи висоту, почав падати кудись на північно-західний край острова, з барака стрімко вилетів напіввзвод — солдати задирали голови до неба й одночасно швидко натягали лижі, — відмінно зреагували! Скрегіт мотора затих за горами, але вибуху не було, і тепер тільки парашути пливли в холодній тиші полярного неба.

Щербо жадібно вдивлявся в східні скелі, де був пост, який вони щойно виявили, дивився на барак, звідки готувалися виступити на перехоплення парашутистів п'ятнадцять добірних гренадерів, на три куполи й намагався наново оцінити ситуацію, що так раптово змінилася. Думки спліталися в клубок запитань: чим загрожує нам це випадкове вторгнення? Чи можна використати обставини на свою користь? Які переваги здобуває група? Чи не порушить це обґрунтованого Щербом плану? Чи можна допомогти союзникам, які в цей момент метляються між небом і землею та з кожною секундою наближаються до фашистської пастки? Те, що це англійські льотчики, він визначив за концентричними колами — розпізнавальними знаками королівських ВПС. Чим обернеться це повітряне вторгнення — сплеском пильності німців чи, навпаки, її притупленням, ейфорією від удачі, що так неочікувано звалилася з неба? Скільки годин їм відпущено? Запитання роїлися, напливаючи одне на одне. Він раптом знов відчув, як кров пульсує десь аж у сонячному сплетінні. Там нестерпно пече, а ноги залишаються крижаними... Він на мить замружився, а потому тихо скомандував готовність.