Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Він розлючено кинув карти на стіл.

— Увімкни радіо, — звернувся уболівальник до Мутціга. — Музику!

Мутціг крутнув ручку. Злива тріскучих слів вдарила з радіоприймача. Він крутнув далі.

— Залиш попередню хвилю, — гукнув роздратовано Арнольд.

— Навіщо? Це всього-на-всього балачки.

— Залиш, кажу тобі! Це партійна промова. Якби їх слухали всі, справи йшли б значно краще.

Мутціг зітхнув і повернув ручку назад. В кімнаті знов залунав голос крикуна. Арнольд слухав, зціпивши зуби. Штокман щось на мигах показав Греберу і стенув плечима. Гребер підійшов до нього.

— Бувай здоров, Штокмане, — прошепотів він. — Мені пора йти.

— Є веселіші справи, еге ж?

— Та ні. Але мені пора.

Гребер рушив до виходу. Його супроводжували погляди поранених. Йому здавалося, ніби він голий. Він перейшов зал повільно, гадаючи, що так менше дратуватиме ампутованих. Але він бачив, як вони дивились йому вслід. Мутціг прошкандибав за ним до самих дверей.

— Заходь іще, — сказав він у тьмяно освітленому коридорі.— Сьогодні тобі не поталанило. Взагалі ж ми веселіші.

Гребер вийшов на вулицю. Наближався вечір. Несподівано Гребером знову оволодів страх за Елізабет. Цілий день він тікав від нього. Але тепер, у цьому непевному світлі, страх, здавалося, знову з усіх кутків виповзав на нього.

Він пішов до Польмана. Старий відчинив йому зразу. Очевидно, він когось чекав.

— А, це ви, Гребере, — сказав він.

— Так. Я вас довго не затримаю. Я лише хочу дещо спитати.

Польман впустив його.

— Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати…

Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув свіжий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.

— Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?

Гребер озирнувся довкола.

— У вас тільки одна кімната?

— Чому це вас цікавить?

— Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?

Польман мовчав.

— Її не розшукують, — додав Гребер. — Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.

— Чому ви прийшли з цим до мене?

— Я більше нікого не знаю.

Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.

— Хто це?

— Дівчина, на якій я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.

— Ні, це не перебільшення, — відповів Польман. — Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.

Гребер відчув тепло й полегшення.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше.

— Дякую, — ще раз сказав Гребер. — Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.

Вони стояли біля полиць з книгами.

— Візьміть, собі, що хочете, — щиро запропонував Польман. — Інколи це допомагає пережити тяжку мить.

Гребер похитав головою.

— Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жорстокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?

— Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.

— Мабуть.

Польман подивився на Гребера.

— Ви хочете одружитися?

— Так.

Старий дістав з полиці якусь книжку.

— Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки — вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.

— Так, — промовив Гребер невпевнено.

— Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді.— Польман замовк, потім тихо додав: — Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?

— У що?

— В бога. І в добро, що живе в людині.

— А ви ніколи в ньому не сумнівалися? — запитав Гребер.

— Чому ж, — відповів старий. — Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?

Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу у напівтемряві марширував взвод солдатів. Кожен ніс під рукою пакунок. Вони йшли на вокзал, щоб виїхати на фронт. «Я теж міг би бути серед них», — подумав Гребер. Перед розбитим будинком він побачив темну липу, і раптом його плечі, м’язи сповнило те саме відчуття життя, яке повернулось до нього, коли він побачив цю липу вперше. «Дивно, — промайнуло в нього. — Мені шкода Польмана, а він безсилий допомогти мені. Але щоразу після зустрічі з ним я відчуваю життя дедалі глибше».