Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Обличчя фрау Лізер прибрало офіційного виразу.

— Ми не потребуємо ніяких лівих товарів. Нам вистачає того, що одержуємо від фюрера. І ми цим пишаємося!

— І ваша дитина теж?

— І моя дитина!

— Це справжня свідомість! — сказав Гребер і подивився на коричневу блузу. — Якби на батьківщині так думав кожен, солдатам було б легше воювати. Але це не ліві товари. Це цукор з пакета, що його фюрер дарує солдатам-фронтовикам, які їдуть у відпустку, для їхніх рідних. Мої батьки пропали безвісти. Ви можете спокійно взяти його собі.

Обличчя фрау Лізер зробилось не таке суворе.

— Ви прибули з фронту?

— Звичайно. Звідки ж іще!

— З Росії?

— Атож.

— Мій чоловік теж у Росії.

Гребер вдав, що зацікавився:

— Де саме?

— В групі «Центр».

— Дякувати богу, там тепер спокійно.

— Спокійно? Там зовсім не спокійно! Група армій «Центр» веде напружені бої. Мій чоловік на передовій.

«Передова… — подумав Гребер. — Наче там ще є передова!» Якусь мить йому страшенно кортіло пояснити фрау Лізер, що там діється насправді — по той бік від голосних фраз про честь, фюрера і батьківщину. Але він вчасно стримався.

— Слід сподіватися, що незабаром він приїде у відпустку, — промовив Гребер.

— Він приїде у відпустку, коли настане його черга. Ми не вимагаємо жодних привілеїв. Ми — ні!

— Я також не робив цього, — сухо заявив Гребер. — Навпаки. Востаннє я мав відпустку два роки тому.

— Ви весь час були на фронті?

— З самого початку. За винятком поранень.

Гребер поглянув на функціонерку, що стояла непорушно. «Навіщо я стовбичу тут і виправдовуюсь перед цією бабою? — подумав він. — Її треба просто пристрелити».

Дитина Лізерів вийшла з кімнати, де стояв письмовий стіл. Це була худорлява дівчинка з волоссям невиразного кольору, вона роздивлялася Гребера і колупаласьв носі.

— Тоді чому ж ви в цивільному? — поцікавилася фрау Лізер.

— Уніформа в чистці.

— Он що! А я вже подумала…

Гребер не зрозумів, що саме вона подумала. Він раптом побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті зуби, і йому стало трохи страшно.

— Ну добре, — сказала вона. — Дякую. Я візьму цукор для дитини.

Фрау Лізер взяла обидва кульки, і Гребер помітив, що вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для Елізабет вона розгорне відразу ж, як тільки він піде, а саме цього й прагнув. Собі на диво вона знайде там фунт цукру і більше нічого.

— От і добре, фрау Лізер. До побачення.

— Хайль Гітлер! — Жінка пильно подивилась на нього.

— Хайль Гітлер, — відповів Гребер.

Він вийшов з будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник до стіни. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика і з кругленьким черевцем під курячими грудьми. Гребер зупинився. Навіть це опудало на мить йому здалося небезпечним.

— Гарна сьогодні погода, — сказав Гребер, дістав пачку сигарет, взяв одну собі, а решту простягнув чоловікові.

Двірник щось промимрив і витягнув сигарету.

— Демобілізований? — спитав, скоса позираючи на костюм Гребера.

Гребер похитав головою. Він уже хотів був сказати кілька слів про Елізабет, але передумав. Краще взагалі не привертати уваги двірника.

— Через тиждень знову назад, — пояснив він. — Четвертий раз.

Двірник ліниво кивнув. Він вийняв із рота сигарету, оглянув її і виплюнув кілька кришок тютюну.

— Не подобається? — поцікавився Гребер.

— Ні, чому ж. Але я, власне, курю сигари.

— З сигарами теж, мабуть, сутужно, еге ж?

— А ви як гадаєте?

— У мене є один знайомий, у якого ще збереглося коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.

— Імпортні?

— Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кільцями.

— Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.

— Він крайсляйтер. Трави він не курить.

— Крайсляйтер?

— Атож. Альфонс Біндінг. Мій найкращий товариш.

— Біндінг ваш товариш?

— Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Різе з СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Різе.

Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить в концтаборі, коли Біндінг і Різе давні друзі Гребера.

— Просто сталося непорозуміння, — мовив Гребер байдуже. — Скоро все буде в порядку. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?

— Так, — переконано підтвердив двірник.

Гребер глянув на свій годинник.

— Мені пора. А про сигари я не забуду.