Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями і книжками.

— А коли вона почне нишпорити?

— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.

— А якщо в неї є свій ключ?

Елізабет звела на нього очі.

— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.

Гребер відкоркував пляшку.

— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Все зразу!

— І консерви?

— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Все наше багатство, чесно, роздобуте через корупцію і злодійство.

— І ті, що з «Германії», теж?

— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.

Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки, відкоркували сливовицю, коньяк і тминну. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.

— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?

Гребер подав їй чарку.

— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.

Гребер обійшов навколо столу і обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше і легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед ними сяяв святково накритий стіл.

— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.

Елізабет випила свою чарку.

— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.

— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер.

Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.

Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь, грало радіо. В будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.

— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здається, зовсім п’яна.

Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали, доки знову проголодаються. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка, а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.

Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.

— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.

«Скоро зійде місяць», — подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Все це є. Воно — в сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитань, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».

Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився.

— Це вже місяць? — запитав Гребер.

— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.

Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула па вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це і тому не соромилась.

— То бригада з протиповітряної охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — В них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?

— Вони працювали цілий день?

— Не знаю. Я не була вдома.

— Можливо, вони хочуть лише полагодити лінії?