Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Гребер підвівся. Поминув липу, пішов повз руїни й будинки. Він відчув раптом, що чогось чекає. Чекає вечора, мов перепочинку після обстрілу.

— Сьогодні у нас є чудовий шніцель по-віденському, — повідомив схожий на марабу старий кельнер.

— Гаразд, — відповів Гребер. — Принесіть. Все інше на ваш вибір. Ми цілком покладаємося на вас.

— Вино те саме?

— Те саме або якесь інше, коли ваша ласка. Вино теж на ваш вибір.

Задоволений кельнер побіг виконувати замовлення. Гребер відхилився назад і поглянув на Елізабет. У нього було таке враження, ніби він попав з-під артилерійського вогню в якийсь райський куточок. Все, що сталося після обіду, кануло в небуття. У спогадах залишилася тільки та мить, коли до нього повернулося життя і, пробившись деревами крізь каміння бруківки та гори руїн, потяглось зеленими руками до світла. «Два тижні,— думав він. — Ще два тижні життя! І я повинен до нього тягнутися, як липа до світла».

Марабу повернувсь.

— Як ви дивитеся сьогодні на пляшку «Йоганнісбергер Каленберг?»— спитав він. — У нас ще трохи залишилось. Після нього шампанське здається просто зельтерською водою. Чи, може…

— «Каленберг», — відповів Гребер.

— Чудово, пане. Ви справжній знавець. Це вино йде до шніцеля, як ніяке інше. Я подам до нього ще свіжий зелений салат. Він підкреслює букет. Це вино — наче прозоре джерело.

«Обід приреченого на смерть, — промайнуло в Гребера. — Ще два тижні таких обідів!» Він подумав про це без жалю. Досі він не замислювався над тим, що чекає на нього після відпустки. Відпустка здавалася безкінечною; надто багато сталося і ще багато чого могло статися. Тепер, прочитавши повідомлення верховного командування й відвідавши Польмана, Гребер раптом збагнув, яка коротка його відпустка.

Елізабет подивилася вслід марабу.

— Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, — мовила вона. — Він зробив нас знавцями!

— Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості й усталеної добропорядності, сьогодні стало великою авантюрою.

Елізабет розсміялася.

— Ми самі беремо в ній участь.

— Такий час. Тільки на одне ми, безперечно, не можемо поскаржитись — на нудоту й одноманітність.

Гребер подивився дівчині в очі. Вона сиділа перед ним на канапі, одягнена в сукню, яка щільно облягала фігуру. Її волосся було зібране під невеличким капелюшком; вона скидалася на хлопчика.

— Одноманітність, — повторила Елізабет. — Ти ж нібито збирався прийти сьогодні в цивільному?

— Не зміг. Не було де переодягнутись.

Гребер хотів був зробити це в Альфонса, але після розмови з Польманом він туди більше не пішов.

— Ти б міг переодягнутися в мене, — сказала Елізабет.

— У тебе? А фрау Лізер?

— К бісу ту фрау Лізер. Я про це подумала.

— К бісу можна послати багато кого, — мовив Гребер. — Я теж про це думав.

Кельнер приніс вино й відкупорив пляшку, але наливати не став. Повернувши голову, він прислухався.

— Знов починається! — промовив він. — На превеликий жаль, пане.

Йому не довелося пояснювати, що він мав на увазі. Завивання сирен за мить заглушило всі розмови навколо.

Чарка Елізабет задзвеніла.

— Де тут бомбосховище? — спитав Гребер у марабу.

— В нашому будинку.

— Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?

— Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.

— Гаразд. А як же з шніцелями по-віденському?

— Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. В бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.

— Звичайно. — Гребер узяв з рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.

— Випий. Випий до дна.

Вона похитала головою:

— Хіба нам не пора йти?

— У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий всю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.

— Я гадаю, пан має рацію, — підтакнув марабу. — Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.

Він був блідий І ледве усміхався.

— Пане, — звернувся він до Гребера. — Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.

Гребер кинув погляд на Елізабет.

— Пий. У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.

Вона взяла чарку і неквапно вихилила до дна. В цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.