Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Гребер стояв з пляшкою в руках.

— Може, не варто, Альфонсе…

Біндінг енергійно заперечив:

— Бери! У мене повний погріб цього добра!

Він узяв кульок, який принесла економка, і поклав туди пляшку.

— Хай тобі щастить, Ернсте! Вище голову! До завтра!

Гребер рушив на Гакенштрасе. Альфонс приголомшив його. «Крайсляйтер! — думав він. — Перша людина, яка без зайвих розмов згодилася мені допомогти, запропонувала їжу й квартиру, виявилась партійним бонзою!» Він заховав пляшку до кишені шинелі.

Вечоріло. Небо відсвічувало перламутром, а дерева чітко вимальовувались на тлі ясної далини. Синюваті сутінки спадали на руїни.

Гребер зупинився біля дверей, на яких висіла своєрідна стінна газета зруйнованого міста. Його записка зникла. Він спершу подумав, що її зірвав вітер; але ж тоді залишилися б кнопки. Проте їх теж не було. Отже, хтось зняв записку.

Гребер раптом відчув, як уся кров прилинула йому до серця. Квапливо оглянув двері, шукаючи для себе записки. Але нічого не знайшов. Тоді подався до будинку батьків. Друга його записка ще стриміла між двома цеглинами. Він вийняв її і уважно оглянув. Ніхто не брав її в руки. Ніяких вістей не було.

Гребер випростався і, нічого не розуміючи, озирнувся довкола. Потім помітив; як у кінці вулиці вітер перекочує з місця на місце щось біле. Він побіг туди. Це була його записка. Він підняв її і почав розглядати. Хтось зірвав її. Збоку каліграфічним почерком було виведено: «Не кради!» Спершу Гребер не міг добрати, що все це означає. Та потім згадав, що обидві кнопки зникли, а на зверненні матері, з якого він їх зняв, знову стояли всі чотири. Мати забрала свою власність і провчила його.

Він знайшов два пласких камінці, поклав свою записку на землю біля дверей і притиснув її камінцями. Потім вернувся до будинку батьків.

Зупинився перед руїнами і звів очі вгору. Зелене плюшеве крісло зникло. Хтось, мабуть, забрав його. На тому місці, де стояло крісло, з-під сміття виглядало кілька зіжмаканих газет. Він поліз і дістав їх. Це були давні газети, переповнені повідомленнями про звитяги та іменами переможців, пожовклі, брудні й подерті. Він відкинув їх убік і заходився шукати далі. Незабаром знайшов невеличку книжку, розкриту, пожовклу, затиснуту між двома балками, немовби хтось зібрався її читати. Він дістав її і відразу ж упізнав. Це був його власний шкільний підручник. Він погортав його ззаду наперед і на першій сторінці побачив своє вицвіле прізвище. Очевидно, він написав його, коли йому було дванадцять чи тринадцять років.

Це був катехізис, за яким вивчався закон божий. Книжка, що мала сотні запитань і сотні відповідей. Сторінки рясніли кляксами, на деяких стояли помітки, зроблені ним самим. Він розглядав їх неуважно. І раптом перед його очима все похитнулось, і він не знав, що саме, — зруйноване місто зі спокійним перламутровим небом чи невеличка жовта книжечка в його руках, котра давала відповіді на всі запитання, які цікавили людство.

Гребер відклав катехізис і шукав далі. Але нічого більше не знаходив — ні книжок, ні інших речей з квартири батьків. Це було дивно; вони жили на третьому поверсі, і їхні речі, мабуть, лежали під руїнами глибше. Катехізис під час вибуху, очевидно, підлетів високо вгору, і, оскільки був легкий, опустився на руїни останнім. «Немов голуб, — подумав Гребер. — Самотній білий голуб безпеки і миру з усіма своїми запитаннями і вичерпними відповідями, що злетів у ніч, сповнену вогню, чаду, задухи, криків і смерті».

Він посидів ще трохи на руїнах. Свіжий вечірній вітер почав гортати сторінки книги, і можна було подумати, що хтось невидимий читає її. «Бог милосердний, — стояло на одній сторінці,— всемогутній, всевідаючий, мудрий, найблагородніший і справедливий…»

Гребер дістав пляшку арманьяку, яку йому дав Біндінг. Відкоркував її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.

Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлсплац. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був ще молодий лейтенант, який кудись поспішав.

— Треба бути уважнішим, — роздратовано кинув офіцер.

Гребер звів на нього очі.

— Гаразд, Людвігу, — відповів він, — на другий раз буду уважнішим.

Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.

— Ернст? Ти?!

Це був Людвіг Вельман.

— Ти що тут робиш? У відпустці? — запитав він.

— Так. А ти?

— В мене вона закінчилася. Сьогодні від’їжджаю. Тому й поспішаю.