Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— А ти хоробра, — сказав він.

Вона звела на нього очі.

— Ні, я просто боюся сховища.

— Хутчій! Хутчій! — вигукував черговий протиповітряної оборони. — Вниз! Чи, може, ви чекаєте на персональне запрошення?

Сховище було просторе, низьке, добротне, з нішами та бічними ходами й освітлене. Вздовж стін стояли лави, скрізь походжали наглядачі, дехто поприносив із собою матраци, ковдри, валізи, клунки, складані стільчики. Життя під землею було вже налагоджене. Гребер роздивлявся навколо. Вперше він попав в одне бомбосховище з цивільними. Вперше з жінками і дітьми. І вперше в Німеччині.

Тьмяне синювате світло обезбарвлювало обличчя, і вони скидалися на обличчя утоплеників. Неподалік Гребер помітив жінку в червоному домашньому халаті, який тепер здавався фіолетовим, а її волосся — зеленим. Подивився на Елізабет. І її обличчя виглядало сірим і змученим, очі глибоко позападали, під ними залягли тіні, волосся стало тьмяним і мертвим. «Утопленики, — думав Гребер. — Їх утопили в брехні і страхові, загнали під землю, позбавили світла, здорового глузду, правди».

Жінка з двома дітьми примостилася навпроти нього. Діти горнулися до материних колін. Обличчя в них були пласкі, невиразні, немовби заморожені. Жили тільки очі. Великі й широко розплющені, вони блищали при світлі ламп, придивлялись до входу, коли гавкіт зеніток ставав особливо несамовитим і загрозливим, потім перебігали по низькому склепінню підвала та стінах і знову поверталися до входу.

Очі рухалися повільно, нерішуче; вони стежили за гуркотом, ніби очі паралізованих страхом тварин, важко і водночас насторожено, пильно й пригнічено; слабке світло відбивалося в них. Ці очі не бачили ні Гребера, ні навіть матері; вони нікого не впізнавали і нічого не виражали; з якоюсь дивовижною пильністю вони стежили за тим, чого не могли бачити: за гуркотом, що міг принести смерть. Діти були вже не такі малі, щоб не відчувати небезпеку, але ще й не достатньо дорослі, щоб удавати з себе хоробрих. Вони були насторожені, беззахисні й безпомічні.

Гребер побачив раптом, що так було не тільки з дітьми; очі всіх інших також рухались. Обличчя й тіла залишалися непорушними; люди прислухались, і не тільки вухами — прислухались опущеними плечима, ногами, впертими в коліна руками. Прислухалися всім єством, і лише очі їхні стежили за гуркотом, немовби підкоряючись якійсь німій команді.

І тоді Гребер відчув страх.

В задушливому сховищі сталася якась непомітна зміна. Шалений гуркіт не стихав, але звідкись немов повіяло свіжим повітрям. Заціпеніння минуло. Ніші вже не були переповнені згорбленими постатями; в них просто сиділо багато людей, і люди ті позбулися тупого страху; вони порозгинали спини, ворушилися і поглядали одне на одного. У них знову замість масок з’явилися обличчя.

— Полетіли далі,— промовив якийсь дідок, що сидів поруч з Елізабет.

— Вони ще можуть вернутися, — зауважив хтось. — Вони часто так роблять — пролетять, а потім вертаються, коли всі вже повилазять із сховищ.

Обоє дітей заворушились. Якийсь чоловік позіхнув. Десь узялася такса і стала все обнюхувати. Закричало немовля. Люди порозгортали пакунки й почали вечеряти. Схожа на валькірію жінка пронизливим голосом гукнула:

— Арнольде! Ми забули вимкнути газ! Тепер на плиті все згорить. Чому ти про це не подумав?

— Не хвилюйтесь, — промовив дідок. — Під час повітряних нальотів газ у всьому місті відключають.

— Ще б пак — не хвилюватись! А коли знову підключать, то газу набереться повна квартира! Це ще гірше!

— Під час тривоги газ не відключають, — пояснив хтось педантичним, повчальним голосом. — Лише під час нальоту.

Елізабет дістала з кишені гребінець і дзеркальце й почала розчісуватись. У мертвотному світлі підвала гребінець, здавалося, був увесь у чорнилі; але волосся під ним ставало пишним і потріскувало.

— Швидше б звідси вибратися! — прошепотіла вона. — Тут можна задихнутись!

Вони змушені були чекати ще півгодини; потім двері нарешті відчинились. Вони рушили до виходу. Над дверима блимали маленькі замасковані лампочки. Знадвору лилося місячне сяйво, освітлюючи сходи. З кожним кроком Елізабет ставала іншою. Це скидалося на пробудження після летаргії. Тіні під очима зникли, бліде обличчя порум’яніло, на волоссі з’явився мідний полиск, шкіра знову стала тепла і м’яка. До дівчини повернулося життя — ще гарячіше, повніше, ніж досі, життя, не втрачене, дорожче і яскравіше ще й тому, що повернулося воно лише на якийсь час.