Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Гребер стає живим свідком злочинів, які чинили фашисти. Але разом з тим він так зав’яз у твані соціального, політичного і морального опортунізму, перетворився на бездушний автомат, який підкоряється лише військовим наказам, що часом здається, ніби в світі немає нічого, що змусило б його скинути з себе потворну маску байдужості.

Гребер говорить правду лише своїй коханій Елізабет. Проте й ця його «правда» об’єктивно виявляється напівправдою. Боячись завдати їй болю і, отже, вкрасти в себе кілька годин трепетного, як струна, кохання, він приховує від неї звістку про загибель її батька, замученого в концтаборі. Щоб хоч на якийсь час уберегти Елізабет від постійного голодування, Гребер усе частіше приходить на віллу до нацистського чиновника Біндінга, свого шкільного товариша, який щедрою рукою дарує йому награбовані у всій Європі харчі та напої.

За гостинним столом у Біндінга Гребер опиняється поруч з гестапівцями, які давно обернули смерть на своє ремесло. Зустрічає він тут і білявого молодчика із служби СД Альфонса Гайні, який у п’яній браваді вихваляється тими вишуканими способами катування, які він сам вигадав для радянських людей, що потрапили до його рук.

Гребер розуміє, що ці балачки Гайні — не шизофренічне базікання, а жорстока, жахлива правда. Він «…багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен „життєвий простір“. Вона знищувала всіх небажаних людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі „дотепні варіанти“. Про деякі з них Гребер уже знав; про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове».

Пасивність, «негероїзм» Гребера і полягали в тому, що він не зважувався якось відреагувати на все почуте за столом. Незважаючи на полум’я внутрішнього протесту, він жодним жестом не виказував свого хвилювання. Навіть наздогнавши Гайні того ж таки дня на безлюдній вулиці, він подолав у собі несподіваний імпульс убити цього винахідливого ката.

І все-таки Гребера мучить питання, що на нього, як він намагається сам собі довести, не можна знайти відповіді. Він замислюється над тим, чи причетний він, як особистість, до війни, нав’язаної Радянському Союзу. Навіть не сподіваючись почути відповідь, він приходить зі своїми сумнівами до Польмана, який у школі вчив його закону божого.

Колись Польман був для нього втіленням усього найчистішого, що було в минулому: добра, знань, любові до людей. Якщо Польман і не зможе вернути цього минулого, то, можливо, він підкаже йому шлях у майбутнє.

«Мені довелося дещо побачити… — сповідався Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія і люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!.. Але скажіть: де починається співучасть?.. Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?»

Відповідь Польмана носить суто теологічний і тому абстрактний характер, його міркування про те, що кожен повинен сам вирішувати за себе, що ніхто не знає, де починається і де кінчається провина, залишають у свідомості Гребера таку ж плутанину, з якою він прийшов по пораду до свого вчителя.

А втім, Гребера нітрохи не бентежить відповідь Польмана. Скоріше вона до певної міри навіть заспокоює Гребера. Коли не відповів Польман, виходить, цього не зможе зробити ніхто. Проте відповідь на це питання дасть саме життя, чи, точніше, смерть — смерть Гребера.

І все-таки бесіда Гребера з Польманом багато в чому сприяла остаточному його прозрінню, бо він нарешті зрозумів неймовірну фальш фашистських «ідеалів». Віднині Гребер жодної миті не віритиме більше у фальшиві гасла фашистської пропаганди, в людиноненависницьку практику нацизму. Але він залишиться «негероєм», який не знає ні мети свого протесту, ні шляху до його, здійснення.

Гребер повертається на фронт, у свою частину, і тепер роман стрімко рухається до фіналу, фіналу, який не лише викликає гостру полеміку про значення всього твору в цілому, але й не без підстав дав привід деяким західним літературознавцям звинуватити Ремарка, в «свідомому відході» від історичної достовірності.

І справді, при поверховому ознайомленні з твором ці звинувачення здаються незаперечними. Мимоволі постає питання: навіщо потрібна була авторові смерть Гребера?