Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— Так, — мовив Гребер через силу. — Так, Елізабет. Якщо все це буде справді отак, то нас чекає ще багато щастя.

Вони сиділи допізна. Гребер заплатив за вечерю, і фрау Вітте пішла спати. Вони залишилися вдвох.

Місяць піднявся вище. Нічний запах землі і молодого листя ставав дедалі сильнішим і, оскільки вітру не було, на якийсь час забив запах куряви і сміття, що висів над містом. В кущах щось зашаруділо. Кіт полював на пацюків. Пацюків стало більше, ніж раніше; під руїнами вони знаходили вдосталь їжі.

Гребер з Елізабет пішли об одинадцятій годині. У них було таке враження, ніби вони покидають якийсь казковий острів.

— Ви запізнилися, — сказав їм причетник. — Всі місця зайняті.

Це був інший причетник. Він виглядав молодо, був ретельно поголений, сповнений почуття власної гідності. Мабуть, це він виказав Йозефа.

— А чи не можна нам переночуватив церковному саду?

— В церковному саду скрізь, де є тенти, вже повно людей. Чому б вам не піти в бюро допомоги тим, хто постраждав від бомбардування?

О дванадцятій годині ночі таке запитання було ідіотське.

— Ми покладаємося більше на бога, — відповів Гребер.

Причетник пильно подивився на нього.

— Якщо ви залишитеся тут, вам доведеться спати просто неба.

— Це байдуже.

— Ви одружені?

— Так. А що?

— Це дім господній. Неодружені не можуть ночувати тут разом. В критій галереї ми маємо відділення окремо для чоловіків і для жінок.

— Навіть коли вони одружені?

— Навіть коли одружені. Галерея належить церкві. Тут не місце для плотських насолод. Ви обоє не схожі на одружених.

Гребер дістав своє свідоцтво про шлюб. Причетник надів нікельовані окуляри і при світлі лампадки став читати папір.

— Зовсім недавно, — сказав потім.

— З приводу цього в катехізисі немає ніяких застережень.

— А чи зареєстровано ваш шлюб і в церкві?

— Послухайте, ви, — сказав Гребер. — Ми стомилися. Моя дружина цілий день важко працювала. Ми йдемо ночувати в церковний сад. Якщо ви маєте щось проти, спробуйте нас вигнати звідси. Але візьміть з собою якомога більше людей. Зробити це буде не просто.

Раптом біля них з’явився священик. Він підійшов зовсім нечутно.

— Що тут таке?

Причетник заходився пояснювати. Священик обірвав його.

— Не вдавайте із себе господа бога, Бемере! Досить і того, що людям доводиться тут ночувати. — Він обернувся до Гребера — Якщо завтра ви не знайдете собі житла, приходьте до дев’ятої вечора в паперть номер сім. Пастор Бідендік. Моя економка вас де-небудь влаштує.

— Щиро дякуємо.

Бідендік кивнув і пішов далі.

— Швидше, ви, унтер-офіцер божий! — звернувся Гребер до причетника. — Майор дав вам наказ. Ви мусите його виконувати. Церква — це єдина диктатура, що пережила віки. Як пройти в сад?

Причетник провів їх через ризницю. У темряві виблискував церковний одяг. Потім показалися двері і вхід до церковного саду.

— Ви ще не подумайте влаштуватися на могилах соборних каноніків, — пробурчав Бемер. — Залишайтеся з того боку, біля галереї. Спати разом теж не можна. Тільки поряд. Постеліться нарізно. Роздягатися заборонено.

— І роззуватися теж?

— Роззуватися можна.

Вони увійшли. В саду розлягалося багатоголосе хропіння. Гребер розіслав на траві свій плащ-намет і ковдри. Подивився на Елізабет. Вона посміхнулася.

— Ти чого смієшся? — спитав він.

— Я сміюся з причетника. І з тебе.

— Ну, добре. — Гребер поставив валізи під стіною і поклав ранець замість подушки. Раптом серед рівномірного хропіння пролунав жіночий крик.

— Ні! Ні! О-о! — Крик перейшов у хрипле бурмотіння.

— Тихше! — гримнув хтось.

Жінка знову закричала.

— Тихше! Сто чортів! — заволав уже голосніше хтось інший. Крик змовк, немов захлинувся.

— Що то значить панівна нація! — сказав Гребер. — Навіть уві сні ми виконуємо кожний наказ.

Нарешті вони лягли. Біля стіни майже нікого більше не було. Лише в обох кутках щось темніло, там також спали люди. Місяць піднявся над зруйнованою вежою церкви. Він лив своє бліде світло на старі могили соборних каноніків. Деякі могили позападали. Це не від бомб домовини згнили і попровалювались. Посеред саду, між кущами троянд, бовванів великий хрест. Уздовж алеї стояли кам’яні скульптури, що зображали хресний хід. Елізабет і Гребер лежали поміж «Бичуванням» і «Покладанням тернового вінця». Далі, в другому ряду, біліла колонада і арки галереї, відкритої в бік саду.

— Йди до мене, — шепнув Гребер. — До дідька розпорядження цього причетника-аскета!