Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— Коли б нас тільки не вивезли, як біженців! — зітхнула вона. — Ходять такі чутки. Бараки, недоїдання, а селяни скупі й сердиті.

— А мені байдуже! — відповіла худорлява дівчина. — Я хочу вибратися звідси. Це краще, ніж смерть. Ми втратили все своє майно. Нехай тепер про нас потурбуються.

— Кілька днів тому проходив ешелон біженців з Рейнської області. Який у них був вигляд! Вони їхали в Мекленбург.

— Мекленбург? Там заможні селяни.

— Заможні селяни! — Жінка з конячим обличчям люто засміялася. — Вони примусять працювати на себе, доки м’ясо не відпаде від кісток. А їсти дадуть ложку баланди. Фюрер повинен про це знати!

Гребер подивився на коняче обличчя і на худу дівчину. Позад них, у кінці відкритої романської колонади, було видно свіжу зелень церковного саду. Біля підніжжя кам’яних статуй цвіли нарциси. На скульптурі, що зображала бичування Ісуса Христа, сидів дрозд. Він співав.

— Вони повинні поселити нас безплатно, — заявила худа дівчина. — В тих людей, у яких усього вдосталь. Ми жертви війни.

Прийшов причетник. Це був високий тонкий чоловік з червоним гачкуватим носом і опущеними плечима. Гребер просто не міг собі уявити, що в нього вистачало сміливості переховувати людей, яких розшукувало гестапо.

Причетник впустив людей у церкву. Він давав кожному за його речі номерок, а записки з такими самими номерами чіпляв до клунків та валіз.

— Увечері приходьте не дуже пізно, — попередив він Гребера. — У церкві мало місця.

— Мало місця?

Церква святої Катаріни була дуже велика.

— Авжеж. Адже неф використовувати для притулку заборонено. Лише приміщення під ним та бічні галереї.

— А де ж ночують ті, що запізнюються?

— В галереях, які ще вціліли. А дехто просто в церковному саду.

— Приміщення під нефом надійно захищені від бомб?

Причетник поблажливо глянув на Гребера.

— Коли будували церкву, про такі речі ще не думали. Це було в суворі середньовічні часи. — Його червононосе обличчя нічого не виражало. Він не виказував своїх почуттів жодним порухом. «Ми таки добре навчилися приховувати свої думки, — промайнуло в Гребера. — Майже кожен, хоч невеличкий, а все-таки майстер цієї справи».

Він вийшов надвір. Церква була дуже пошкоджена; одна з її веж упала, і денне світло пробивалося всередину. Широкими світлими смугами воно краяло похмуру напівтемряву. Частина вікон були вибиті. В них сиділи і цвірінькали горобці. Приміщення духовної семінарії, що стояла поруч, було зруйноване дотла. За церквою містилося бомбосховище. Гребер зайшов у нього. Це був спеціально обладнаний давній винний погріб, який раніше належав церкві. В ньому ще збереглися підставки для бочок. Повітря тут було вологе, прохолодне, духмяне. Запах вина, що панував тут віками, здавалося, долав запах страху, який залишився після нічного бомбардування. У глибині сховища на стелі з важких кам’яних плит Гребер побачив важкі ковані кільця. Він згадав, що це підземелля, перш ніж стати винним погребом, було в’язницею, де катували відьом і єретиків. Їх підвішували за руки, прив’язавши до ніг тягар, розпеченими кліщами виривали в них м’ясо, поки вони не визнавали за собою провину. А потім страчували в ім’я бога і християнської любові до ближнього. «Як мало все змінилося, — думав Гребер. — Кати з концтаборів мали чудових попередників. А син столяра з Назарета має дивовижних послідовників».

Гребер ішов по Адлерштрасе. Була шоста година вечора. Цілий день він шукав яку-небудь кімнату, але так нічого й не знайшов. Вкрай зморений, вирішив облишити пошуки. Квартал був геть розбитий. Кругом — самі руїни, руїни. Роздосадувано брів він вулицею. Раптом Гребер побачив таке, у що спершу навіть не повірив. Серед руїн стояв невеличкий триповерховий будинок. Був він старий, трохи скособочений, але зовсім цілий. Навколо ріс садок, дерева й кущі вже зеленіли, і все було неушкоджене. Це скидалося на оазис у пустелі руїн. Над парканом навколо садка зеленів бузок, і жодна штахетина не була вибита. А за кроків двадцять знову починалася пустельна, мов місячний ландшафт, місцевість. Цей невеличкий старий садок і будиночок врятувало просто якесь чудо, як то інколи трапляється під час руйнації. «Готель і ресторан Вітте» — було написано над вхідними дверима.

Хвіртка стояла відчинена. Гребер зайшов у садок. Його вже не дивувало, що всі шибки у вікнах цілі. Здавалося, інакше й не може бути. Адже від відчаю завжди недалеко до чуда. Під дверима спав рудувато-білий мисливський пес. На кількох клумбах цвіли нарциси, фіалки й тюльпани. У Гребера було таке враження, ніби він усе це бачив. Він не міг пригадати коли, мабуть, дуже давно. А може, це йому тільки приснилося. Гребер переступив поріг.