Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— На Янплац.

— Добре. А де ми спатимемо сьогодні?

— Вдень щось знайдемо.

Вона знову лягла. Крізь щілину між плащ-наметом і шинеллю пробивалося вранішнє, світло. Щебетали пташки. Елізабет відкинула полу шинелі. Небо було жовтогаряче.

— Циганське життя, — промовила Елізабет. — Коли подивитися на нього збоку. Сповнене пригод.

— Авжеж, — згодився Гребер. — Ми на нього саме так і дивитимемося. Вночі я бачився з Польманом. Він просив його розбудити, якщо нам щось буде потрібно.

— Нічого нам не потрібно. У нас ще є кава? Адже ми тут можемо її зварити чи ні?

— Це, мабуть, заборонено, як і взагалі все розумне. Але це ще нічого не значить. Ми — цигани.

Елізабет почала розчісувати волосся.

— За будинком я бачив миску з дощовою водою, — сказав Гребер. — Її цілком вистачить умитися.

Елізабет одягла жакет.

— Піду туди. Це немов у селі. Вода з криниці. Колись це називали романтикою, еге ж?

Гребер засміявся.

— Порівняно з отим багном у Росії для мене і це романтика. Все залежить від того, з чим порівнюєш.

Він згорнув постіль. Потім запалив спиртівку і поставив на неї казанок з водою. Раптом йому спало на думку, що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. В цей час повернулась Елізабет. Її обличчя було свіже і юне.

— Твої талони в тебе? — спитав він.

— Ні. Вони були в письмовому столі біля вікна. В маленькій шухляді.

— Прокляття, я забув їх узяти. Чому я про них не подумав? Адже я мав достатньо часу.

— Ти подумав про важливіші речі. Наприклад, про мою золотисту сукню. Сьогодні ми просто подамо заяву на нові талони. Тепер часто трапляється, що талони згорають.

— Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.

Елізабет розсміялася.

— Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.

— Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? — здивувався Гребер.

— Мушу. Зруйнована квартира — явище надто буденне.

— Я спалив би цю прокляту фабрику.

— Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.

— Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.

— Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають — збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі у концтаборі. Хто звідти повертається, той більше не прогулює.

Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.

— Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку, — сказала вона. — Я не можу вимагати надто багато.

Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.

— Ну й банда, — сказав він. — Що тільки вони з усіма нами зробили!

— Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.

— В тім-то й річ, Елізабет!

Вона кивнула.

— Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.

— Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.

Вона поцілувала його.

— Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, — промовила вона. — А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?

— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.

— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?

Гребер задумався.

— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катаріни. Нехай це буде друге місце зустрічі.

— А вона відчинена вночі?

— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?

— Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.

— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?

— Так.

Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.

— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. — Гребер замислився. — Біндінг! — сказав він нарешті з полегшенням. — Це людяна надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.