Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Це був дар божий! — урочисто визнав Док Дайлік. — Більшість лікарів незабаром опинились на військовій службі, і дуже скоро мої справи пішли на славу. Та обставина, що кабінет мій був розташований на розі, почала нарешті працювати на мене, і незабаром я вже не був у змозі прийняти всіх пацієнтів, що до мене приходили. Я домовився з двома провізорами і завдяки цьому значно підвищив свої гонорари. Сусідство з жіночими перукарнями давало мені по два-три аборти на тиждень. Годі було і мріяти про щось краще, та поглянь, що сталося далі. Раптом, ні сіло ні впало, з призивної комісії присилають якогось типа, щоб він мене оглянув. Я зроду перебуваю в запасі четвертої категорії. Колись сам ретельно обстежив себе і дійшов висновку, що для військової служби аж ніяк не годжуся. І ти думаєш, мого слова було досить? Нічого подібного! Хай навіть я сам лікар і підтримував добрі стосунки з окружним медичним товариством та місцевим бюро сприяння бізнесу! Вони прислали того телепня, щоб пересвідчитися, чи справді в мене ногу ампутовано до стегна і чи справді я прикутий до ліжка невиліковним ревматичним артритом. Ах, Йоссар’яне, Йоссар’яне, ми з тобою живемо в добу суцільної недовіри й занепаду духовних цінностей. Це — жахливо! — вигукнув Док Дайлік патетичним голосом, що тремтів од глибокого й щирого хвилювання. — Як це жахливо, коли не вірять уже й слову лікаря, що практикує з державною ліцензією! І хто не вірить?! Його власна улюблена батьківщина!

Дока Дайліка призвали в армію й доставили на П’яносу, де призначили лікарем льотної частини, хоча нічого в світі він не боявся так, як літати.

— А якої болячки мені шукати в літаку? — мовив він, ображено кліпаючи своїми короткозорими карими, схожими на намистинки, очицями. — Моя халепа знайде мене й на землі. Як ота незаймана дівчина, що ніяк не могла завагітніти. Я, здається, вже розповідав…

— Яка ще незаймана дівчина? — здивувався Йоссар’ян. — Ти згадував про якусь молодичку, що…

— От про неї й мова… Обоє вони були майже діти… Побрались десь із рік тому і от зайшли до мене, без усякого запису. Коли б ти її тільки бачив! Таке собі лагідне, молоденьке телятко… А гарнюсінька! Вона аж зашарілася, коли я запитав її про місячні… Ні, я її довіку не забуду. Тілом вона була, як оті богині, а на шиї такий собі ланцюжок з іконкою святого Антонія — він дуже до речі вмостився в неї між персами… А які перса! Я таких зроду не бачив, ой-ой-ой!

«Ой яка спокуса для святого Антонія!» — пожартував я просто так, щоб її трохи розважити.

«Святого Антонія? — перепитує її чоловік. — Хто це — святий Антоній?»

«Запитайте, — кажу, — в своєї дружини, вона сама вам, певно, скаже, хто такий святий Антоній».

«Хто такий святий Антоній?» — питає він. А вона йому:

«Хто?»

«Святий Антоній».

«Святий Антоній? — перепитує вона. — А хто такий святий Антоній?»

Я запросив її до кабінету, а коли оглянув, виявилося, що вона ще незаймана. Поки вона одягалася, я мерщій побіг до чоловіка: несила було дивитись, як вона надіває свого пояса та пришпилює до нього панчохи!

«Щоночі! — похвалився він, коли я його спитав. — Я ще жодної ночі не пропустив! — повторює цей мудрак. І наче не бреше. — А часом я це їй роблю й уранці, перед самим сніданком, а потім ми біжимо на роботу», — далі хвалиться він.

Було лиш одне пояснення, і коли вона зайшла до кабінету, я їм продемонстрував усе, що треба, на гумових ляльках. У мене є спеціальні дві ляльки, з усіма органами, чоловічої й жіночої статі… Щоб уникнути всяких там пліток, я їх тримаю під замком у двох різних шафах. Вірніше, тримав, бо тепер у мене вже нічого немає, навіть пацієнтів. Єдине, що маю, так це знижену температуру, вона мене вже не на жарт непокоїть. Ті двоє хлопців, що працюють у мене в санчастині, ані дідька лисого не тямлять у діагностиці. Їм аби скаржитись. У них, бачте, якісь неприємності! Що ж уже тоді казати мені?! Шкода, що їх не було тоді в моєму кабінеті, хай би побачили, як ці двоє молодят витріщились на мене: неначе я їм показав щось таке, чого ніхто зроду не лише не бачив, а й не чув! Хлопчина стояв, як громом уражений.

«Ви хочете сказати, що це треба робити ось так? — нарешті запитує він. А тоді сам трохи попрацював з ляльками. — Я чув, що є люди, які дістають од цього насолоду».

«Саме так, — відповів я. — А тепер ідіть додому і повправляйтесь місяць-другий у цей спосіб, а там буде видно. О’кей?»

«О’кей», — сказали вони і заплатили мені готівкою без жодних заперечень.