Костянтин Симонов - Останнє літо

— Розповідав.

— А знаєш, як я відкараскався? Коли рапорт по-команді подав, що не хочу, — мене зразу у фронт, до самого товариша Львова. З’явився, раб божий, стою перед ним. «Чому відмовляєтесь іти в сьомий відділ? Важливість цієї роботи розумієте?» — «Так точно, розумію». — «Мовою володієте?» — «Так точно, володію». — «То в чому ж справа? Які мотиви?» Відповідаю: «Прошу залишити мене на передовій. Інших мотивів нема». Він мені на це з іронією: «Не така вже це передова, якщо ви замполіт полку!» — «А от у цьому я вже не винен, — кажу. — На війну пішов рядовим і, щоб присвоїли мені звання, прохань не подавав. Якщо вважаєте, що опинився далеко від передової, готовий повернутись до того, з чого почав».

— Так і сказав?

— Слово в слово. Так образився на нього, що в ту хвилину все було байдуже.

— А що ж він?

— Сказав після цього одне тільки слово: «Ідіть». Я через ліве плече кругом, у двері, — і в полк! Я вже згодом дізнався, врятував себе лише тим, що розлютився. В нього, виявляється, слабка струнка: полюбляє відсилати на передову. І вважає: хто перед ним тремтить, той цього боїться. А я, навпаки, голос підняв! Навіть потім, коли приїздив, давав нам тут хлосту, все-таки не зняв мене. Лише для перевірки потяг за собою на передній край. Божевільний чоловік! Як йому тільки досі голови не одірвало!

Синцов слухав Завалишина і розумів, що він змінився тільки зовні. Він змужнів на війні, і в ньому зникла колишня лагідність. Зникла разом з тією колишньою жвавою і сором’язливою усмішкою, яку вже нелегко уявити на його обличчі.

— А коли по щирості, чому ти, знаючи мову, не захотів стати працівником сьомого відділу?

Запитуючи вголос Завалишина, Синцов мовчки запитував і самого себе: чому захотілося сюди, в полк? Хіба тобі погано там, де ти є?

— Воно, бачиш як, — сказав Завалишин. — Щодо мови. Німецька мова для мене — мова дитинства, мова наївної й доброї книжки з малюнками, за якою вчила мене мама ще до школи. І хоч у мене мати росіянка, але тому, що ми жили вдвох і вона змалку вчила мене німецької мови, для мене це не тільки мова дитинства, але й мова мами, котра потім померла з голоду там же, в Ленінграді, бо я не зміг вивезти її звідти, а не зміг її вивезти тому, що був у той час на війні, а був на війні тому, що… Мені не легше, а важче розмовляти з цими нинішніми німцями, бо знаю їхню мову з дитинства. Та й не їхня це мова для мене! Та мова, яку я знаю з дитинства, для мене зовсім інша мова зовсім інших німців… Звичайно, коли б примусили, пішов би і в сьомий відділ. Але бажання до цього не маю. Наше діло їх у полон брати. І — якнайбільше.

А всі бесіди про їхнє минуле і майбутнє — нехай з ними інші ведуть. Словом, далі від надбудови, ближче до базису, — невесело всміхнувся Завалишин. — Був у нашому батальйоні?

Синцов кивнув мовчки. І Завалишин зрозумів його мовчання. Саме їхній батальйон тоді, на Курській дузі, під командою Ільїна, зачепився й не вийшов з-під танків, а потім, коли вночі одвели звідти, від усього батальйону зосталось лише дев’ятнадцять чоловік. А після цього — ще майже рік війни…

— Так, третій батальйон, третій батальйон, — задумливо мовив Завалишин. — Тоді, на Курській дузі, я вже був замполітом полку, — додав він, ніби виправдовуючись, що лишився живий. Потім спитав: — Капітана Харченка бачив?

Спитав про єдину людину з їхнього колишнього батальйону, яку Синцов міг тепер там побачити й справді побачив.

— Даруйте, що затримався, — увійшов Ільїн і, перепинивши Завалишина, сказав: — Чому не за столом?

— Ждемо ваших розпоряджень, — відповів Завалишин.

— Сідайте. — Ільїн скинув газети, якими був накритий стіл, і сів перший.

На столі лежала фляга, стояв чималий графин для води з налитою в нього темною рідиною, чотири кухлі, тарілка з купою нарізаного шматками хліба, тарілка з м’ятими великими солоними огірками, дві банки з американським ковбасним фаршем і накритий казанок.

Ільїн, як тільки сів, зразу ж зняв кришку з казанка й зазирнув туди.

— Картопля ще гаряча, в мундирах. Беріть. Котлети й чай принесуть. Чугунова не будемо чекати. — Ільїн кивнув на четвертий кухоль. — У батальйоні затримався.

Прийде — наздожене. Ну що ж, кожному за потребою.

Він узяв графин з темною рідиною й налив собі повен кухоль.

— Що це в нього? — спитав Синцов.

— А це він особисто для себе жене самогонку з сухого компоту, — всміхнувся Завалишин. — Зранку їсть сухофрукти, а з фірмового графина п’є на ніч юшку. А ми з тобою як, по-нормальному? — Він одкрутив накривку й тримав напоготові флягу.