Василь Биков - Круглянський міст

Але стрельнути не встиг.

Митя шалено зірвався з місця і, метляючи полами свого піджачка, кинувся по мосту. «Що ти робиш?!» — розпачливо закричало все в Степані. З того кінця моста до фурманки вже бігло троє поліцаїв, Рослик скріб задніми ногами по настилу, марно намагаючись підвестись, віз перекосився, впершись одним колесом в парапет…

Стьопка на колінах хитнувся з-за віття вбік, ловлячи на мушку тих, що бігли, але йому забракло якоїсь секунди, щоб поєднати її з прорізом, як могутня сила вибуху кинула хлопця на землю. На всю глибину здригнулася заплава, тепла смердюча хвиля шаснула по чагарниках. Оглушений Степан якоюсь часткою почуття відзначив, як щось важке гепнуло поряд. Він одразу ж схопився, ковтаючи гірку слину, навпомацки вхопив біля себе автомат. Клуби їдкого рудого диму огорнули кущі, очі застелило слізьми, хлопець спотикнувся і знов упав на щось тверде — під ногами, косо вбитий у землю, стримів обламаний брус від парапету.

Він пробіг трохи за вільшняком — далі від моста й дороги, потім по лузі завернув до недалекого знайомого соснячку. По нім не стріляли, все навколо завмерло, приголомшене вибухом. Поступово Степан подолав своє збудження і вперше озирнувся: міст якраз посередині був розірваний величезною проломиною, з якої безладно стирчали врізнобіч уламки колоддя, дощок. Там же щось тліло — сизий, негустий дим стелився понад річкою і заплавою.

На мосту і біля нього не було жодної живої душі.

Човгаючи чобітьми в дрібній травиці, Стьопка отяжіліло трюхав до недалекого вже сосняку. Дротина на чоботі порвалася чи, може, сповзла, підошва зовсім відстала і за кожного кроку докучливо ляскала. Одначе тепер було не до підошви — вдалося б винести ноги. На бігу він кілька разів обернувся: дорога з містечка вже закуріла пилом — кілька вершників мчали до мосту.

Але навряд чи вони догонять його: вже зовсім близенько ліс, чагарі, а ззаду річка з багнистим берегом ув очереті — хай спробують перебратися через неї з кіньми. Правда, вони могли дістати його тут вогнем, та все одно він перейшов на крок: бракувало вже сили бігти — гіркота розпирала груди, очі заливав гарячий солоний піт.

— Мерщій! Мерщій ти! Бігом!..

Стьопка підняв розгарячіле обличчя — між хвойняку в зеленому хмизі ворухнулася знайома голова в пілотці, Бритвін знавісніло махав рукою і зі стишеною злістю вимагав тепер від нього:

— Бігом!!

Степан ослабіло затрюхав, прямуючи трохи вбік від свого напрямку, туди, де був Бритвін, і за хвилину, розводячи грудьми колючий хмиз, утиснувся в хвойник. Ззаду так і не стрелили ні разу, і він не озирнувся більше — де були в той час його переслідувачі, він не бачив. Він прагнув тепер хутчій долучитися до своїх двох. Але ті не дуже чекали його — звіддалі в сосняку мелькнула зелена у ватянці спина Данила: не гаячи часу, вони через пагорок бігли далі.

Важко тупаючи по м’якій, устеленій хвоїнами, землі, обдираючи лице в гущині, Стьопка виліз на горбик і з полегкістю в ногах Побіг униз. Тут він знову побачив тих двох: Бритвін був уже на узліссі — коротко озирнувся, мотнув рукою: «Хутчій!» — і кинувся на нивку.

Здається, вони відірвалися від переслідувачів, принаймні зникли з їх очей і стали недосяжними для їх вогню. Можна було б зітхнути з полегшенням, нервове напруження спало. Як не дивно, до Стьопки лише тепер, у сосняку, дійшло, що всупереч усьому вони перемогли. Міст висаджено в повітря, було з чого радіти. Але радість чомусь не приходила, не було навіть скромного задоволення, щось іще не усвідомлене заважало всередині, не давало навіть зав’язатися радості. Відомо, найперше — Маслаков. Він усе це почав, вів їх, перший пішов на найнебезпечніше, а тепер ось вони без нього.

Певно, без Маслакова щонайбільша удача буде для нього позбавлена радості — Стьопка почав відчувати це майже виразно. Знову ж — підліток Митя. Ясно, Митя — епізод, хлопець на один день, — скільки таких з’являлося на його партизанськім шляху та йшло своєю долею: жило чи навіть гинуло — яке йому було до них діло?

Але цей хлопчина щось затемнив у ньому, щось непроясне — не, лише крихту відчуте поніс із собою з життя, залишивши Стьопці питання: як же так? Мо’ тому, що він навіть не був партизаном, підпорядкованим обов’язку чи силі наказу, сам своєю охотою пішов на той свій загин і пропав. Але чому тоді так муляє щось неприродне і кривдне? Начебто несправедливе навіть?

Коли Стьопка також вибрався з узлісся, ті двоє, куривши ріллею, вже бігли по нивці: в розорі Бритвін і ззаду, кроків за десять від нього, Данило. Знову не зачекали хлопця, і він просто не мав сили наздогнати їх: схил тут скінчився, почалася гладінь, бігти стало важче.