Василь Биков - Круглянський міст

— Берии, Ежова на них нет! — обурювався Сазон, що на низькому ослінчику перебирав підшипник. Плішка також підійшов від свого гаража і добродушно зазначив:

— А й на Берію з Єжовим знайшлася управа.

Це був певний натяк, Сазон різко обернувся на сусіда — він був обурений.

— Управа! А порядок был. Через границу, как зайцы, не бегали. Граница была на замке. А этим дали волю…

Тут усі знали, що Сазонов був із чекістів, років з тридцять прослужив на кордоні, і гаражники, особливо небіжчик Олексіїв дід, звали його Карацупою. Згодом перестали, коли довідались, що він разом з іншими був прирівняний до учасників ВВВ [12] Велика Вітчизняна війна. — Прим, ред. . Раніше і Ступак йому щось відповів би, але тепер ні: він не міг розкриватися до часу. Тим паче, якщо у нього почалася ця гра з міліцією.

— Але ж то російські журналісти, — гнув своє Плішка. — То як же ти проти росіян?

— Я против националистов!

— Білоруських? Чи і російських теж?

Сазон на це не відповів нічого, лише пробуркотів щось. Мабуть це питання було надто складне для простолінійного і категоричного прикордонника, вщент російського за національністю.

Нарешті гроші у Ступака і зовсім скінчилися, він доїв у гаражі засохлий окраєць хліба і голодував зранку. Позичити вже не було в кого, Плішці він і без того був винний двадцять п’ять тисяч, Сазону, правда, менше, але тепер до Сазона він не хотів звертатися. Залишалося попросити у молодого Олексія, і Ступак од самого ранку чекав на нього в гаражі. Проте Олексій чомусь не з’являвся, може, десь поїхав, думав Ступак. Відлучитися кудись у місто він не наважувався, чекав, що повинен же приїхати до нього Шпак.

Так і сидів до вечора голодний і дуже злий — на себе, на життя, на весь білий світ.

На другий день, однак, замість Олексія біля гаража появилась Олексійова дружина, худенька маленька чорнушка, з малим синком. Вона виглядала заплаканою і скупо повідомила сумну новину:

— Альошу заарештували.

— За віщо?

— Та прислали повістку з прокуратури, що викликають як свідка. Щодо того мітингу. Він пішов і пропав. Виявилося, в прокуратурі й арештували. Що тепер вдіяти? — журливо питала жінка.

Малий задумливо торгав пелену її коротенької, по моді, сукенки.

— Пусть не путается с бенээфовцами, — суворо зазначив Сазон.

— Нічого, не плач, — утішав Плішка. — В Гельсінський комітет треба. Там добра адвокатка є.

Ступак не сказав нічого і, щоб не ятрити душу, відійшов у темний куток свого гаража. Він відчував, що ніхто їй не допоможе — ні Гельсінський комітет, ні адвокатка, ні навіть сто адвокатів: суд і закон були в його руках, і він свою політику вів, як хотів, — напролом через закон і права, по долях людей, топтав конституцію і всі міжнародні угоди. Мабуть, зверне увагу він лише на силу. Але де вона була, та сила? Де і звідки було її взяти? Темний затурканий народ тільки й знає, що дивиться в його хитро-блатняцькі очі і підтримує, що він не скаже. Досить кому із закордоння заступитися за безневинні жертви, допомогти грішми, як тут же — розлючена буча в газетах і на телебаченні — змова, підступи ЦРУ, просування НАТО на схід… Десь ворушиться жменька опозиції, найвідважніші з якої йдуть на відчай душі, нівечать життя собі та родині. На що сподіватись?

Може, втім, через місяць після Шпакового приїзду все навколо Ступака раптом змінилося — завирувало, заметушилося, мов на пожежі. Вранці, тільки-но він поголився перед шматком дзеркала, дуже загрюкала гаражним засувом дружина, яку підняли з ліжка. Ступак відчинив двері, і побачив її в гарному домашньому халаті, поряд стояли двоє в камуфляжі, а ззаду чорніла урядова «волга».

Його посадили на заднє сидіння і мовчки повезли кудись по місту, згодом — за околицю. Там повільно між дачними забудовами по лісу чи парку під'їхали до якогось особняка з колонами. У Ступака аж неприємно занило під грудьми — куди це його? Чи таки не пронюхали чогось? Але, мабуть, таки навряд, хоча по хмурних обличчях його супутників і тих небагатьох, що траплялись назустріч, нічого не можна було зауважити — так уміли ховати все в собі. Чи, може, у них не було нічого, — подумав Ступак. Зате сите, як і в Шпака, обличчя нестарого ще полковника, до якого, нарешті, його привели, світилося благодаттю і приязністю.

— Сідайте, товаришу прапорщик, Ступак, здається? — спитав полковник і для певності зирнув у папірець на столі. — Тож як живете? Як здоров’я?

— Нічого, — стримано відказав Ступак. Він уже знав, що ці завжди так починають розмову — про життя і здоров’я, начебто це їх дуже цікавить.