Василь Биков - Круглянський міст

До того, що залишилося, треба було добре докласти, але докладати не було звідки, а до дружини не хотілося потикатись. Тоді він плюнув на всі іномарки разом і на останні десять баксів купив дві півлітрівки, якусь закусь і справив поминки по своєму наміру. Зрештою, можна було прожити і без машини — менше клопоту і вільніше стало в гаражі.

Одначе це тільки здавалося — без грошей прожити було неможливо, в цьому він незабаром переконався.

Інколи надвечірком чи у свята біля гаражів збиралися їх власники, розчиняли двері і починали порпатися в двигунах чи перебирали майно в багажниках. Або, перекурюючи на подвір'ї, починали неспішні балачки про прикрі несправності своїх «запорожців» чи про бензин. Після досить задовгого періоду бензинового дефіциту той нарешті з’явився на заправках, але ціни на нього так застрибали вгору, що аж мигтіло в очах. Правда, Ступака те вже мало цікавило, бензин був йому непотрібний, той клопіт його не займав. Його займало інше: коли скінчиться це безладдя, безробіття і безгрошів’я, коли він, дужий, у соку ще мужик, матиме працю і стане заробляти на життя? Моложавий доцент Мінкевич, що їздив на нічогенькій собі «сімці», глибокодумно доводив, що причина всього — в енергетичній кризі, що треба шукати альтернативні джерела забезпечення нафтою, але все упирається в реакційне керівництво, яке зорієнтоване лише на схід. Сазон Іванович, сивий ветеран з другого кінця гаражів, на те запально перечив, що всі біди — в розвалі великої могутньої держави під назвою Радянський Союз. Його сусіда, також пенсіонер, якого вони звали трохи зневажливо Плішка — за його лисину на потилиці, звичайно говорив мало, але завжди ніби забивав цвях: за кого голосували, того й одержали. Кращого не заслужили. Кремезний Плішка знав, за кого голосували сусіди, про те давно вже позізнавалися один одному у Ступака за табуреткою, знав те і Ступак, бо сам голосував за того ж. Тепер на кого було нарікати? Спершу він сумнівався у власному виборі, все думав: справи в державі як-небудь покращають, але минав час, а справи катастрофічно гіршали. Ті, що крали, стали красти більше, а головне — на законній підставі; за містом, мов на дріжджах, росли дачі-палаци, робочих звільняли, бо заводи «поштові скриньки» спинялися один за одним, а на тих, що ще діяли, майже перестали платити — не було грошей. Зате грошей вистачало для величезної зграї міліції, ЗМОПу [10] Загін міліції особливого призначення. — Прим. пер. , всіх тих спецслужб, які аж кишіли на вулицях столиці. Доведений з голоднечі до відчаю, Ступак пішов за допомогою до керівника товариства афганців, але той лише розвів руками — що я можу? Грошей у мене нема. Але ж він по телевізору все говорить, що воїнам-афганцям треба помагати. От хай він і допоможе, якщо так говорить, відповів керівник. Ступак прикрутив до піджака свій орден і пішов у резиденцію-палац, але там його на порозі спинила охорона. Як він не доводив їй, що і орденоносець, і поранений, пройти всередину не дали. Він облаяв їх, а заодно їхнього владаря і поплентався додому. У свій спорожнілий гараж. Усе якось терпів би, якби ж кожного дня не хотілося їсти.

У своєму дворі серед знайомих і незнайомих він, однак, мовчав. За життя він не звик висловлюватись, особливо щодо влади, знав, краще язик тримати за зубами. Так змалку навчав його батько, навчали в комсомолі, потім у війську і в партії, з якої він, вважай, вибув пам’ятної осені дев’яносто першого. Партквиток, правда, тоді не спалив — сунув під білизну в жінчиній шафі, хай лежить. Мабуть, лежить і тепер.

Одного разу він добряче набрався з хлопцями на сороковинах інваліда, також афганця, що до пори згорів од горілки, і вночі ледве добрів до свого житла. Вранці прокинувся, почувався надто паскудно, боліли голова і серце, зовсім не хотілося жити. Якось дочекавшись, поки розвидніє, підвівся, приладнав під стелею петлю з капронового буксира, на середину гаража посунув табуретку. Тільки хотів стати на неї, як у двері тихо постукали, і він зрозумів: то був хтось зі своїх. Відштурхнувши вбік табуретку, розчинив двері — навпроти стояв сусіда, молодий хлопець Олексій, питав струбцину затиснути шарнір. Ступак змушений був податися у свої темні закутки шукати струбцину. Стоячи на середині гаража, Олексій спитався: «А для чого це вірьовка у вас?» — «Та так, прив’язував щось», — збрехав господар замогильним голосом, ніби повертаючись із того світу. Після, коли хлопець пішов, попередня рішучість його і зовсім зникла, залишилася тільки безмежна прикрість. З розплющеними очима він провалявся півдня на розкладачці, а затим побрів до пивної ятки, де довго чекав на першого знайомого. Ледве дожив той день до вечора.