Роман Романюк - Кап....кап....кап....

— А ти чекав кістляву бабцю з іржавою косою? Чи може ангелоподібну діву в ельфійському вбрані? — посміхаючись запитав він, мабуть у відповідь на мої роздивляння.

— Та ні, - прошепотів я, відкахикнув, та повторив вже трошки впевненіше, — нікого не чекав.

— Ну що, все-таки наважився?!

— Та я…(намагаюсь не зустрітись поглядом з його очима).

— Можеш не розповідати, я все про тебе знаю.

— Хто ти? Ти ангел?

— Може й ангел (в його глибоких очах бачу хитрі бісики), а може й ні, а може я взагалі — це ти! Твоє друге я, твоя прихована суть, це вже як тобі завгодно…

— Ти прийшов мене зупиняти? Чи навпаки забрати з собою? — іронічно-зухвало перебиваю його я.

— Зупиняти? Та навряд, просто мені здалось, що тобі потрібно з кимось поговорити. І що за маячня про забирання з собою? Ти ще про світло в кінці тунелю почни сплітати…

— …а. як же… — намагаюсь тицьнути свої п’ять копійок. Та схоже що мій співрозмовник читає думки(хоча що в цьому дивного…).

— Та фігня це все, немає нічого такого, і нічого романтичного там, куди ти зібрався, немає. Там взагалі нічого немає, пустота і холод. Ти тікаєш від самотності, але весь прикол (щоправда зовсім не смішний), що там і є суцільна самотність, смертельно-самотня самотність, самотність — від якої ти вже нікуди не втечеш.

Тут я відчув що мій «опонент» вже всерйоз заводиться, чомусь мені аж стало ніяково та навіть соромно.

— Та що ти знаєш про самотність?! Задовбало його…а там взагалі тільки біль, самотність та сльози! Вічна самотність, розумієш, НАЗАВЖДИ!

— Та я…

— Мовчи! Я ж знаю, що ти скажеш — Нікому не потрібен, один на всьому світі, бідний, блядь, та нещасний. Що? Не так?!

— Та так, — сам не знаю чому, але очі чомусь почали наливатися слізьми.

— Несправедливо….чомусь — промимрив я, не знайшовши чомусь потрібних слів.

Тепер мовчали ми обоє.

— …але для чого мені жити і головне — для КОГО?

— Ти продовжуй, продовжуй, — киває він, ковзаючи поглядом по полицям з моїм ванним начинням, — можливо тобі потрібно виговоритись.

— Мене ніхто не розуміє… чомусь я у житті зіштовхуюсь лише з байдужістю та черствістю…

— Ага, і весь світ відвернувся від тебе! Так??? А що, скажи, невже тобі так важливо, щоб тебе усі розуміли? А те що цей світ такий, ти що, лише зараз зрозумів? Чи ти хочеш усім подобатись? Жити потрібно в першу чергу для себе, розумієш?

— Але ж я так не вмію, чомусь завжди намагався жити для когось, бути потрібним, присвячувати життя іншим.

…(Він під час моїх слів хитав головою, немовби в такт Кукриніксам, що якраз співали з ноута:

…Мне не грустно — просто я так давно не был один,

И не спрашивал себя, нужных слов не находил.

Я и грусти не хотел, и печаль от себя гнал,

Только что я постаре — я еще не понимал…)

— Так, так… і нікому це не було потрібно? Неприємно, егеж? Розумієш, яка фігня — але так чомусь завжди буває — той хто нам потрібен, від нас відвертається. Сувора правда життя, блін. Та все ж насамперед усього потрібно цінувати себе, і якось так, цінуючи себе, ми станемо потрібними комусь! Потрібно бути сильним, адже лише тоді ти зможеш допомогти іншому, бути корисним, потрібним. Бути тим, ким живуть, тим — ким марять.

А пригадай, невже у житті не було гарних моментів?! Нічого такого, що варте того, щоб думати про те, що цей світ не такий вже лайняний?! Навіть якщо такі миті проходять, то все ж лишаються малесенькі крихти тепла, що потроху заповнюють тебе. Спогади стираються, а ці часточки залишаються, наповнюючи змістом твоє існування. Так, жити потрібно хоча б лише для цього — для добра, яке ми робимо іншим. Для світла, яким ми осяюємо усю бридоту цього життя! …(десь на задньому фоні нашої розмови чую Люменів-

…- блін не інакше як мій гість все-таки “доклав руку” до мого вінампу!!!) А він усе продовжував:

— Світла, яке буде гріти й нас теж. Розумієш?! Добро, яке робимо просто так, без очікування на винагороду, робить нас світлішими…

Його слова, вкупі із музичними “хвильками”, переплітаючись, змішуючись, мене підхоплювали та несли з собою десь далеко-далеко. Очі вже давно стулялись, а голос його стихав…Сашко Положик з Тартака успішно йому допомагав мене віднести цими хвилями кудись туди де світло, де приємне тепло огортає мене усього: