Роман Романюк - Кап....кап....кап....

Прикольно, дахонафігзривально, шкода, що я не вмію так викладати свої думки, а може й це добре — а то сходили би люди з розуму від моєї поезії, божеволіли зразу(або ж на сьомий день — як у фільмі Дзвінок). Втім мені здається, що я сам потроху божеволію, причому вже давно. Хоча я впевнений, що у кожному з нас є частка божевілля, якась така собі наша темна сторона, просто в одних це помітно, а у когось виходить назовні під впливом якихось різних чинників, чи стресових ситуацій. Божеволію від усього: від черствості та байдужості суспільства, від тупості цього світу, від нерозуміння оточуючих…учора захотілось мені дивитись кіно, то я намутив такий собі дебільний флеш-моб: ввімкнув на компі фільм, посадив біля себе маленького плюшевого ведмедика (він мій ровесник — його мені подарувала бабця коли я був ще зовсім маленьким, я з ним спав у дитинстві), він уже якогось такого полиняло-жовтого відтінку та добряче потарганий життям; і я пригощав його поп-корном. Потім плакав, та ще й намагався йому пояснити зміст фільму (“Море всередині”), потім знову плакав… В кінці-кінців я зробив висновок, що йому подобаються інші жанри… якісь мелодраматичні комедії наприклад. Або ж іще помічав, що приходячи додому після праці я починаю розмовляти зі своїми рибками, при цьому намагаючись розгледіти за акваріумним склом їх очі (добре, що вони мені відповідати не почали, а то, мабуть, це було би занадто різко та швидко), а так цей стан, як мені здається поступово та плавно мене огортає. Буває, що ніби чую, якісь сторонні звуки, чи то мені їх уява малює, чи то тонкі стіни виною. Хоча на вулиці (особливо коли навкруги нікого немає та година пізня), теж ловлю якийсь шурхіт, чи ледве чутний звук кроків. Не знаю, як на це усе реагувати, тому намагаюсь не паритись.

На ноуті,у вінампі, Флерів змінила Магнітная Аномалія, блін, як це нам наш різний емоційний стан підсовує,ще і музику відповідну, там у плейлисті є ще і Lumen, і Сплин, і Бумбокс, і навіть трохи раннього Дельфіна, музика різна, хоча втім підібрана за однією ознакою-якісь депресивні моменти, причому це робиться несвідомо, нам настрій сам підказує, що слухати, що дивитись, що робити…

Лежачи у воді, відчуваю страшенну втому, якесь емоційне виснаження, взагалі якийсь напівмедитативний стан…усе так ЗАДОВБАЛО…телефон вимкнув, хоча кому би це прийшло у голову мені телефонувати, чи есемесити?! Вхідні двері замкнув, а навіщо?! Хто міг би завітати до мене?! Рукою намацую на поличці поруч з ванною уже відчинену пачку лез, одне навіть лежало зверху на пачці, тьмяно поблискуючи своїм нержавіючим боком. Ліниво думаю, що навіть тут брехня — рано чи пізно воно заіржавіє, то до чого ці всі понти?? Розпечатав пачку, ще перед тим як залазити у ванну, бо знав, що буде лінь лежачи у воді, розпечатувати ці маленькі пластиночки “нержавіючої сталі”, а лінь навіть очі розплющити…лежу, не зовсім уважно ловлячи тиху музику (добре, що двері до ванної не зачинив, інакше взагалі нічого би не чув), ну і звісно, це кап-кап-кап…

Тому не відразу зрозумів, що до цього напівтихого міксу з музики та кап-капу додається якийсь сторонній звук (здається із коридору), ліниво нагадую, що двері замкнені, та й гостей я не чекаю, від цієї думки хотілось навіть розсміятись — але ж лінь…так усе дістало, що здається, емоціям проявлятися теж лінь.

А кроки (а я вже їх чітко розрізняв) наближались до мене, ну ось, втомлено подумав я, схоже я прогресую у своєму стані. Втім, якщо раніше я ще намагався якось тримати цей стан під контролем, то зараз…будь що буде, я втомився, задовбало…та й втрачати вже і немає що, ось хіба що тих останніх крихт розуму, свідомості.

Навіть трохи цікаво. Як у кіно — в останній момент, приходить Щось чи Хтось та рятує героя від якихось халеп. Але зла іронія життя у тому, що це лише просто життя, а не кіно, та й який до біса з мене герой?! Тому очі не відкриваючи лежу собі, а нафіг мені боротись з божевіллям, НЕ БУДУ.

Лінива думка поповзла по монітору свідомості: а може так і починається КІНЕЦЬ? Що ж, тоді відіграю до кінця свою роль у цій іронічно-драматичній моно-виставі….театр одного актора …блін.

Кроки все ближче, навіть цікаво стає — як це буде виглядати? Ні, в мене точно щось із головою… втім я приймаю правила гри, та й що мені втрачати??!!

— Привіт.

— Привіт, — відповідаю я, про себе помічаючи, що голос мені нібито незнайомий, але не можу сказати, що якийсь неприємний, так собі, нормальний голос, трохи хрипкуватий, та нічого надзвичайного. Підвожу на нього погляд (блін, а все ж трохи цікаво, які персонажі мені малює моя хвора уява), краплини води, що стікають з волосся — на лоба, а далі в очі, не дають сфокусуватись на моєму “відвідувачі”. Протерши обличчя долонею, роздивляюсь його. Сірий, грубої в’язки светр під шию, темні джинси, а його фейс….щось у ньому була таке, нібито до болі знайоме, але впізнати не вдається. Обличчя якесь змарніле, ледь помітна неголеність, темні кола під очима, а очі….його погляд, це мабуть найбільше, що мені кидалось у вічі (якийсь каламбур виходить). Цей погляд був таким…ну якимось пронизливим, наче він проникав в глибини мого розуму, глибини моєї душі; від цього погляду чомусь хотілось винувато відвернутись. У ньому була і якась печаль, і винуватість, і сила, і слабкість. Цей погляд просто був переповнений різними емоціями. І я чомусь був впевнений, що цей погляд, ці очі я вже десь бачив, вони мені дуже знайомі. Якісь незрозумілого кольору, якісь сіро-брудно-зелено-карі, але знайомі, до болю знайомі.