Алістер Кроулі - Щоденник наркомана

Десь півхвилини я страшенно обурювався; потім заспокоївся, перестав звертати увагу і мало не задрімав, утихомирений потоком його балаканини. Дивовижна людина, що більшість часу поводиться як малолітній недоумок, і все ж поза цим всім можна побачити, що глибока ніч у його голові наповнена ледь помітними іскорками геніальності.

Я найменшого поняття не мав, куди він мене веде, та й було байдуже. На якийсь час я занурився в себе. Отямившись, я зрозумів, що знову сиджу в кафе «Вістерія».

Метрдотель збуджено розповідав моєму супутникові про те, який славний скандал він пропустив.

– Пан Фогдхем мало не пгибив його, – він увесь аж кипів, заламуючи свої пухкенькі ручки. – Він мало не пгибив його.

Щось у цій вимові привело у захват моє почуття зневаги і презирства. Я не втримався й голосно та пронизливо зареготав.

– Кепсько, – сказав мій товариш. – Паскудно! Виглядає на те, що старому Фордхему ніяк не вдасться довести справу до кінця. Слухай сюди, я сьогодні розважаюся. А ти піди, будь добрий, і перекажи усім тим хлопцям і дівчатам, щоб приходили повечеряти.

Кельнер дуже добре знав, кому і що треба було переказати; й за хвилину я вже тиснув руки кільком абсолютно незнайомим людям у найтеплішій атмосфері величезної та невичерпної взаємоповаги. Товариство було направду вишуканим. Одним з них був гладкий німецький єврей, який на перший погляд здавався шматком консервованої свинини, що надто довго пролежала на сонці. Він дотримувався принципу: що чим менше слів, то більше діла; а його діло – одне з найвеличніших скарбів людства.

Далі там був веселий балакучий чоловік з копицею сивого волосся на голові й дивакуватою кривою посмішкою на обличчі. Він виглядав як персонаж з творів Діккенса. Втім, для відновлення театру він зробив більше, ніж будь-хто з його сучасників.

Жінки викликали у мене неприязнь. Вони здавалися негідними цих чоловіків. Здається, видатні чоловіки полюбляють перебувати у компанії чуперадел. Мабуть, за таким самим принципом старі королі тримали при собі дурнів і карликів, щоб ті їх розважали. «Деякі чоловіки народжуються великими, деякі здобувають велич самі, а деяким цю велич нав’язують». Але звідки б вона не взялася, цей тягар, як правило, надто важкий для їхніх плечей.

Пам’ятаєте оповідання Френка Гарріса про Гидке Каченя? Якщо ні, то візьміть і перечитайте.

Найжахливіше в польотах – це страх самого себе, відчуття, що ти відірвався від свого класу і піднявся вище, а внизу – усі старі добрі знайомі речі перетворилися на жорстоких потворних ворогів, готових розтрощити тебе, якщо ти до них доторкнешся.

Першою з тих жінок була товста зухвала руда хвойда. Вона нагадувала мені бридкого білого хробака. Розбещеність аж проступала крізь пори її шкіри. Вона була пихатою, помпезною, тупою і видавала себе за авторитетного фахівця з літератури; та усі її знання – це чужі думки, які вона повторювала, як папуга; а її власні спроби у цьому напрямку – найжалюгідніша й найнудніша бридня, яку хтось коли-небудь друкував, навіть оця кліка словоблудів, яку вона фінансувала. На її оголеному плечі лежала рука невисокої тоненької жінки з простим гарненьким обличчям і буцімто дитячими манерами. Це була німкеня з найнижчого соціального класу. Її чоловік був впливовим членом парламенту. Люди подейкували, що він живе за рахунок її заробітків. Були й набагато гірші чутки. Двоє чи троє розумників казали мені, що, на їхню думку, це вона, а не бідна мала Мата Харі, злила фріцам наші танки.

Чи я вже згадував, що мого скульптора звали Оуен? Що ж, саме так його звали, звуть і зватимуть, поки існує явище на ім’я Мистецтво. Він нетвердо опирався однією рукою на стіл, а другою розсаджував гостей на свої місця. Я уявив собі дитину, що бавиться ляльками.

Щойно перші четверо всілися, я побачив за ними ще двох дівчат. Одну з них, Віолет Біч, я вже зустрічав раніше. Це була ще та дивакувата штучка – єврейка, здається. Вона носила пучок жовтого волосся, що розліталося навсібіч, як у Петера-Нечесахи, і яскраву червону сукню – у разі, якби хтось її не помітив. Вона любила виглядати як розбишака, тож на голові мала потерту спортивну кепку, спущену на одне око, а з її уст звисала вже несвіжа цигарка. Втім, хист до писання у неї без сумніву був, і я направду був дуже радий зустрітися з нею знову. Мушу визнати, що я завжди почуваюся трохи сором’язливо з незнайомими людьми. Коли ми тиснули одне одному руки, я почув, як вона промовляє до мене дивним високим і водночас приглушеним голосом, ніби в неї проблеми з горлом: