Роберт Вальзер - Розбійник

— Перше ніж ми увійдемо, я маю ще з’ясувати одну просту річ. Що я хочу сказати вам? Те, що ми хочемо кому-небудь сказати, зненацька, дуже часто буває, вилітає нам з голови, якщо тої самої миті на думку спаде щось інше. Але ми повинні тримати свою пам’ять постійно в напрузі, щоб вона залишалася вірною точності й любові до істини. Надто ви мені милі, щоб я з вами сварилася. А щодо тих славнозвісних ста франків, які він давно мав би віддати вам уже навіть із чемности, то, гадаю, тепер його повністю звільнено від цього боргу, адже ви покарали його за ухиляння якраз від цієї повинности. Та про це ми ще зможемо побалакати будь-коли. Тож ті гроші для вас аж ніяк не втрачені, і якщо ви доконче бажаєте, то право на них і надалі зостається за вами. Він завдав вам глибокої кривди, і ви теж завдали йому глибокої помсти. Може, навіть надмірної. Одначе розбійник — особистість така повносила, що від болю він дістає насолоду. До того ж усе наше місто визнало, що він вас загіпнотизував, що він шукав вашої помсти, що ви стали жертвою його вміння накидати жінкам свою волю, тому вас і виправдали. Останні відомості свідчать про те, що його батьківщина — очевидно, Калабрія. Та хай ні в словах, ані в діях його не відчувається швейцарського духу, я все одно вважаю, що він — щирий і добрий швейцарець, рівні йому не знайти. Він вас кохає безмежно, безтямно, святобливо і навіжено. Я, звісно, не маю ані найменшого наміру давати поради, як вам його судити, одначе ви маєте все ж таки визнати, що не скоро знайдете ще одного такого, чий світ почуттів сповнений такої глибокої ніжности і хто для себе не хоче нічого, а хоче лише віддавати усе, що має. Вам досить було б йому тільки сказати: «Дай мені», — бо він лиш на це і очікував, пристрасно й тужно. Але чоловік, украй полохливий, якимсь дивовижним чином зазвичай розполохує всіх дівчат, а той, котрий вас, цебто дівчат, поважає, викликає у вас повагу. Так зване життя він, певна річ, добре знає, та позаяк він ще й прагне любити його і таки любить, то може скластися враження, що він життя не розуміє, й тоді він справляє враження такого собі нетямущого. Та це я між іншим. Головне полягає у тому, що в ньому вирує невичерпна енергія самовіддачі. Ви могли б улаштувати його на роботу з умовою, що заробіток припадатиме вам, а йому платою стане насправді дозвіл один раз на рік побачити вас. Річ у тому, що такий чоловік, як цей ваш розбійник, гаряче прагне служити, тим-то йому треба давати доручення. Але ж ви, безперечно, не повинні були розгадувати, що там у нього в душі, тож добре вже те, що все сталося так, як сталося, а зараз ви вельми мене потішили б, якби його поцілували. Він саме спить, тож не бійтеся, що така ваша ласка викличе в нього сміх. Він, бачте, просто не може не посміятися з усього прекрасного й доброго, святого і мудрого, і саме за це всі на нього і ображаються, цим лиш доводячи, які вони сентиментальні. Так-так, більшість із нас, людей нинішніх, — сентиментальні.

З цими словами вони увійшли до палати.

— Погляньте, яке хлопчаче у нього обличчя! Щоправда, він, попри це, може бути, либонь, чоловіком цілком справдешнім, — зауважила пані фон Гохберґ.

— Едіт, ти простила мене? — прошепотіли вуста того, що спав, таким тоном, який мало не викликав усмішку.

Розбійник сказав це вві сні. Виходить, навіть у сні йому не забракло зухвальства бути поруч із нею. Вона нахилилась над ним, поклала долоню, якою розбійник милувався так часто, на гаряче від лихоманки чоло і припала до його вуст своїми вустами, які він любив понад усе на світі і які обернулись для нього, по суті, вже на святиню.

— І хутра мені він теж не купив. Такого паскудника світ ще не бачив.

Але та, котра щойно сказала це, була йому й уві сні наймиліша. Витала вона в піднебессі, і що гіршої думки про нього була, то вище й чарівніше підносилась у його помислах.

— До чого покликані ми — до порозуміння поміж собою, чи нам, навпаки, судилося одне одного не розуміти, не бути надто щасливими і щастям своїм не дорожити, і щоб наші взаємини переростали в роман, неможливий у тому разі, якби знали ми одне одного краще? — промовила пані фон Гохберґ; бувши жінкою зрілою, вона кинула своє запитання в обличчя світу, назвавши Едіт своєю милою, слухняною донею й намагаючись вивести її із палати. — Він часто стояв навколішках у себе в кімнаті й, згортаючи руки на грудях, благав Господа Бога, щоб він подарував тобі щастя. Не забувай про це. А зараз, якщо ти не проти, вийдімо трохи на люди.

І нарешті, на завершення книжки, ще таке резюме. Усе це, як здається мені, — неначе велика, неймовірно велика іронія долі, смішна й незбагненна. Привід для всіх цих описаних розмислів нам дала акварелька, накидана юним художником, що ледве чи й виріс із хлопчачого віку. Порадіймо такій перемозі мистецтва! Сьогодні, любі пані й панове, я собою, по суті, пишаюся. Я від себе у захваті! Колись ви й самі знов охочіше й швидше повірите в мене. Хто сумнівається в цьому, той анітрохи не має почуття гумору. Стверджую ще раз, як на початку цього книготоргового й літературного заходу: хто не має грошей, той негідник. Цур тобі й пек, розбійнику! Припадай до ніг кельнерки! Тобі саме час покоритися. Шельма вже визирає з-за могутнього дерева. Отже, він уже повиписувавсь із усіх богаділень на світі. У нього аж вітер гуде у кишенях, але він здоровіший, ніж будь-коли. А Едіт — та застигла аж ген на вершині своєї закоханости. Хай собі дівчина тішиться, хай тріумфує. А в якій мірі вона з цим розбійником — ми йому, власне, усім читачам на подив, і досі ще не приліпили й імени — просто, сказати б, лиш гралася, і чи не грався із нею, з усіма її чарами та чаруваннями, можливо, і він, — нехай ця загадка вже кане в могилу очевидної неочевидности і нерозгаданости. Ні, не всі таємниці слід розкривати й пояснювати, а то читачеві, який тішиться цією історією, не буде про що замислитись. Тож подбаймо про те, щоб серед нас ще лишилися ті, котрі думають, мислять і відчувають. О, на узліссі чудово! Збагни це, прощу тебе, любий мій хлопчику. Навряд чи зустріти йому коли-небудь іще одну таку саму цікаву й для нього важливу, як ця відкинута, так і сяк розмальована, вся блиском осяяна дівчина. А надто ми тішимось тим, що не доведеться вже тягти цього розбійника до Едіт. Необачно взяла вона в руку тоді револьвера. Відчайдухи викликають у всіх симпатію. Тож не йому довелося шукати її, а сама дівчина шукала його, і, як наслідок, сподобилася такої високої чести. Пані фон Гохберґ уславилась своїм надзвичайним смаком. Про мене, хай Едіт залишається чимсь недосяжно високим для цього страшка і торговця різкими дотепами. Ми з ним, принаймні, — не пара. Ми його маємо за несосвітенного дурня, бо в нього порожні кишені, а гроші в житті — це мов чарівна паличка, якою із самотности й прикрощів вичаровують море кохання і радощів. Під його сповнених болю очима залягли чорні скорботні кола. Та ми залишимо цього негідника бовтатись у морі його наївности. Хай сам пошукає обірвища для потоку своїх почуттів, щоб потім сказати самому собі: «Це — найкращий у світі водоспад особистости». Руки його — мов ті вінценосці, до піднебесся піднесені, а потім на землю повергнені. Чи вам до вподоби такі гарні слова? Сексуальну квасольку поглитав один чоловік із високим званням і становищем, а за Вальтера Ратенау належно відомщено. Нам надійшла нещодавно поштова листівка з Голландії, в ній хтось запитував, у якім стані оце наше творіння. Ми припускаємо, що нам хочуть запропонувати директорський пост. Я й справді відчуваю покликання роздавати накази. Хіба ви вже давно не помітили цього з моєї манери розповідати? Запізніле осяяння — це теж непогано. Губи Едіт для баламута розбійника — все ще несповідима загадка. Стою на своєму: він і досі під наглядом. Йому симпатизують сотні спідничок. Коли він вийшов з лікарні, то з півгодини спершу завмерло стояв серед вулиці, тоді несміливо ступив кілька кроків, потім знову спинився і вигукнув: