Роберт Вальзер - Розбійник

У посередності коріння, либонь, врешті-решт італійське. Невдовзі до цього я ще повернусь. Декому слово це видасться, мабуть, незвичним. А поки що я прошу вас гарненько над цим поміркувати. Минулої ночі моя поведінка була бездоганна. Я довго не міг заснути, тобто повіки у мене раз у раз немовби й змикалися, але сон все не йшов і не йшов. Я нишком лежав собі, мовби принц із кіно і мовби довкола стояла особиста моя охорона, яка, звісно, тільки за тим і пильнує, щоб усе було чинно та мирно. Й аби врешті заснути, я весь час намагався як можна ширше розплющити очі. І раптом таки міцно заснув. Виходить, щоб швидше заснути, потрібно щосили впиратися сну. Намагатись заснути не треба. Щоб кохати, слід упиратись коханню. І тоді враз покохаєш. Щоб домогтися поваги, спершу потрібно побути у неповазі, і тоді по якімсь часі відчуєш потребу в повазі. Ці чудові поради я даю вам безплатно. Спробуйте їх дослухатись — не задля послуху, а задля власної втіхи і вигоди, адже поради дають задля того, щоб людей ощасливити, а не задля того, щоб вони ці поради приймали, але той, хто приймає пораду, починає і діяти, а діяльність уже сама собою підносить настрій. І ось навколо мене замерехтіло і заяскріло. Ціле море думок. Про те, що вночі мені думалось, уранці я зазвичай уже не пам’ятаю. Вранці думки в мене нові. Ох, як я тепер усвідомлюю, що в усій цій історії винен не хтось і винне не щось, а винна посередність того дядька з Батавії. Як він посмів у здоровий такий і розважливий спосіб зійти з цього тлінного світу! Його смерть, поза будь-яким сумнівом, — це найочевидніша із посередностей, які лиш бувають. Він помер у страшенно належний момент, не надто рано й не надто пізно. Він був повсякчас чоловіком солідним, той дядько, а сума, яку він залишив розбійнику, — чи не була і вона, поза будь-яким сумнівом, також певним чином таки посередня? А гроші розбійнику пришились надзвичайно до речі. Той капітал, хоч його було й дещиця, завдяки тому, що опинився в руках розбійника, у певному сенсі потрапив якраз у десятку. До речі, восени наш герой має намір поїхати до самого Парижа, днів на десять-п’ятнадцять. Він хоче скласти такий собі кавалерський супровід одній своїй родичці, що про нього постійно турбується, і в такий спосіб зробити тій жінці з народу приємну послугу. Річ у тім, що Парижем вона просто снить, а розбійник, як, врешті-решт, і кожна розумна, тямуща людина, певна річ, також снить тим великим містом, де вже відбулося так багато значущих подій. Хтозна, може, розбійнику було б навіть краще, якби той солідний і клятий дядько з Батавії поки що спокійнісінько жив собі далі. Та що сталось, те сталось, чоловік перебрався до іншого світу, а розбійнику дісталися гроші, і тепер він, підтриманий ними, мав змогу виставляти себе кавалером, — він, про кого як про світську людину не могло бути й мови, він, хто, як для такої людини, був чимось куди, куди більшим, але воднораз і чимось куди, куди меншим. Але так уже склалося, і тепер, повертаючись до того італіянізму, лишень зауважимо, що він ґрунтується просто на жестах та міміці, і міркування про нього на цьому, гадаємо, найкраще завершити. Якось на днях я пізнього вечора йшов додому й почув, як одна жінка казала сусідкам, що з ними сиділа на лавці: «До молока мені байдуже. Молоко не потрібне мені й задурно. Балачки про молоко мене просто дратують. Дайте мені з ними спокій. У молоці я не тямлю анічогісінько. Як хочеш мені сподобатись, то напій мене кавою. Кава незмінно викликає у мене не тільки повагу, а й захват, і про це я заявляю сміливо, на повен голос! Мені не до шмиги, коли ходять за мною назирці. Та коли хтось назирає і підглядає за мною із дружнім і благородним наміром запросити мене на каву, то нехай не спускає із мене очей хоч і цілісінький рік. А коли при мені хтось огуджує каву, зате молоко, навпаки, нахвалює, то з такою людиною я рішуче незгодна і навіть на неї злюся. Молоко, як на мене, — річ непотрібна не меншою мірою, ніж кава — потрібна. Геть молоко, бо воно не смакує мені, і квит, і, навпаки, слава каві, бо вона мені дуже смакує!» Як ці слова розтинали пітьму, слова, повні зневаги до молока й похвали на адресу кави! Люди, котрі цілісінький рік сидять сидьма у місті, люблять співати хвалу сільському повітрю й отак, його прославляючи, немов з насолодою впиваються ним. Хто в мене стає на шляху, той і собі заважає рухатись далі. Не важко збагнути цю істину, але багатьом вона все ж не спадає на думку. У математиці все, що просте, — звісно, дуже просте, та в суспільнім житті — аж ніяк. Люди схильні недобачати в житті найпростіших речей. Це дивно і смішно. На людській сліпоті наживаються всі адвокати. Вони теж хочуть мати свій кусень хліба. Тямущість — це щось посереднє. Посередности всім нам занадто бракує. Багато людей, а жінки особливо, посередности не годні терпіти і то через те, що вона — не фальшива або через те, що до посередности в них прокидаються ревнощі. Жінки посередніші, а отже, розумніші, аніж чоловіки, і тому воліють мати до діла з ким-небудь таким, хто не схожий на решту, цебто з не дуже розумним, таким, який би їх розвеселяв, з якого б вони сміялися, адже сміх їх робить щасливими. Такій незвичайній людині, певна річ, не позаздриш, вона ж бо далеко не піде, це в неї на лобі написано, й позаяк прочитати це можуть усі, то всім її вигляд — бальзам для душі. Звичайно, незвичайній людині про це знати не треба, але часом вона здогадається і стає тоді вже звичайною, тобто рівнею всім. Адже незвичайність людини полягає у тому, що вона бачить щось хибно, а кожен, хто бачить нехибно, хоче мати до діла із тим, хто бачити так не вміє, — просто задля розваги, адже це, очевидно, нестерпно — весь час бачити речі й людей достеменно такими, які вони є насправді, а іноді ж хочеться, щоб тебе бачили не достоту таким, яким ти виглядаєш. Тож люблять і домагаються того, хто має цілком своєрідну і неповторну, себто трішечки хибну манеру дивитись у світ — сказати б, ще немовби очима дитини. А оскільки жінкам притаманне чудове уміння давати правдиву оцінку, то в них прокидаються ревнощі до кожного чоловіка, котрий також уміє давати правдиву оцінку, і вони відчувають цілком природну потребу позбутися своєї здорової здатности давати оцінку, тобто потребу, сказати б, у чомусь іншому, позаяк це їхнє вміння їм набридає, адже вони хоч-не-хоч розуміють, що їм так рідко трапляється привід посміятися з себе чи, коли хочете, себе навіть висміяти. Жінки одна одній надто мало цікаві, бо всі вони дуже розумні і в цьому так жахливо одна на одну схожі, що жодній уже не вдається пошити решту посестер у дурні, наплести їм сім мішків вовни, чого іноді аж-аж-аж як кортить, адже для людини нема більшої втіхи, аніж відчувати свою вищість над рештою. З цієї причини нам видаються такими смішними собаки, коти і мавпи, та найдужче людську посередність потішає який-небудь недоумок у людській подобі, дитинність його й легковірність. Одначе коли такий легковірний і простодушний це помічає, він починає вдавати із себе велике цабе і навіть, буває, залюбки відповідно й поводиться. Та усвідомлення свого становища може й завдати йому болю. А що, коли біль цей дасть йому втіху? Що, коли ця своєрідна втіха викличе в нього сміх і коли в цьому своєрідному сміху він знайде лише утіху? І позаяк така посередність — я хочу сказати, ця прекрасна властивість — набула, нам здається, такого поширення, то, можливо, всі ці посередності — насправді зовсім не посередності, а ми тільки гадаємо, що вони — посередності? І коли в тій дзеркальній залі Ванда дорікнула Едіт, що та, як розбійниця, відібрала у неї розбійника, Едіт відказала: