Роберт Вальзер - Розбійник

Міркувати про власні страждання так нецікаво, так нудно, зате про чужі, навпаки, — так захопливо. Узяти, скажімо, оцих двох завсідниць у ресторані, котрі помалу вже починали здаватись розбійнику просто нещасними. Вони ж бо завжди метушились у пошуках хоч крапельки щастя. Атож, саме такий вони мали вигляд. «Не можна ніколи дозволяти собі мати вигляд, немовби ти сповнений туги, чекання і життям загалом невдоволений, — думав розбійник. — Це справляє погане враження, а потрібно по змозі завжди мати вигляд такий, щоб тебе цінували й любили. У кого на лобі написано, що він шукає кохання, той не знаходить ні ласки, ані кохання, з того просто глузують. А хто живе в супокої, з собою у злагоді, хто змиривсь і з собою, і з власною долею, у кого стриманий, урівноважений вигляд, той викликає до себе любов. А ось тому, кому, як видно по ньому, чогось бракує, не лише не додають у житті трохи радощів, а ще й мимоволі їх відбирають, бо такий уже світ, і він іншим ніколи не буде. Хто видається вдоволеним тим, хто він є і чим володіє, той має всі шанси на додачу одержати ще щось, бо люди до нього виявляють прихильність, адже вони бачать, що він тямить давати лад власності, а для цього потрібно якраз мати тяму. Ох, йому було шкода обох отих дамочок, які справжніми дамами і не були, бо, щоб бути дамою, потрібно хоч і не дуже багато, але воднораз і дуже багато. Жінка, котра бажає бути справжньою дамою, повинна, насамперед, досить рідко з’являтися у товаристві, бувати на людях не часто, щоб у людей склалося вигідне враження чи навіть упевненість, нібито в неї бракує часу, вона нібито десь заклопотана, звісно ж, дуже приємними й дуже важливими справами, десь розважається у товаристві веселому, товаристві дотепному, чи, скажімо, десь подорожує, чи, може, десь на сонячнім корті грає у теніс, чи сидить десь у кріслі, поклавши свої ноженята на низенький ослінчик, і картину цю можна дуже легко в думках собі намалювати. Справжню даму люблять собі уявляти і за шитвом чи плетінням або з яким-небудь розгорненим ученим чи навіть невченим часописом, одне слово, такій жінці треба бути такою, про яку пересічна людина може лиш скромно помріяти. А коли звичайнісінький парубок або й чоловік у літах зустрічає якусь певну особу на кожному кроці, то про неї він уже навіть не думає, а якщо все ж таки й думає, то як про особу звичайну, й мимоволі починає її критикувати, розриває її, розкладає на складові й цим розкладанням, розгляданням і вивченням завдає їй такого приниження, що вона викликає вже в нього глибоку зневагу, і стається так лишень через те, що вона надто часто потрапляла йому на очі. Таке пильне й доскіпливе розглядання жінок чоловіками — річ узагалі і нікчемна, й огидна. Погляд безцеремонно і непоштиво мандрує лише уздовж ліній жіночої постаті й нічого не робить цим ані розумного, ані доброго, а тільки руйнує, бо чинить це без тепла і любови, і позаяк багато хто поводиться так і на вулиці чи десь у залі, то жінка, що хоче зберегти і красу, і привабливість, повинна неодмінно про це пам’ятати і, пам’ятаючи, не прагнути часто бувати у випадкових товариствах, де ще від часів Греції й Риму тон задають байдужість і безвідповідальність. Пристойність була і лишається надзвичайно важливою, а безтурботні прогулянки-гулянки, якщо говорити про тактовність і ніжність, — вони якраз і непристойні, бо неперебірливість і нерозважливість призводять до грубости, а одноманітність, сіра буденність — усе це, повірте, спричиняється до отупіння, одразу відбивається на рисах обличчя, на рухах, манері провадити бесіду і взагалі на всій вашій подобі. А в жінки, що прагне стати справжньою дамою, завжди має бути щось незвичайне, в ній має дихати, я б навіть сказав, прозирати або, ще краще сказати, світити й звучати щось таке особливе, що віддає новизною, невинністю, щирим уболіванням і широтою мислення — тут на увазі я маю щось не в сенсі освічености, а в зовсім природному, світському сенсі. Вона має здаватися майстерним малюнком, має плинути, мов та поема, мов притча, яку ще ніхто не читав і про яку, попри всю її цінність, не всі навіть чули. У такій дамі є щось неторкане, хоч вона аж ніяк не повинна, до речі, бути втіленням бездоганности, їй просто достатньо вирізнятися з-поміж решти жінок таким собі досить шляхетним блиском, а ще більшу шляхетність вона показала б, якби з нею було і цікаво, і весело, і щоб жити собі потихеньку, і дозрівати поволеньки, мов на дереві плід, що сховався під листячком, і щоб люди, таку жінку забачивши, мимоволі й собі набиралися трохи від неї шляхетности, щоб мимоволі чогось навчалися, її споглядаючи, навчалися в разі потреби і міною, й поглядом виражати повагу, адже повага — це та основа й опора, це, можна сказати, той підмурівок, на якому стоїть усе наше суспільство. Ох, щось дуже банально і надто розумно та правильно я тут розмірковую. А шкода, дуже шкода. Я мушу тепер неодмінно повернутись до Сельми, є в ній ота вмисно підкреслена дамська струнка. О, як відгукнулася в ній справжня дама, коли вона мовила до розбійника: «Не смійте зробити так ще раз!» Диво з див: самим лише поглядом вона вміла його просто знищити. Тієї хвилини вона витирала пил з його письмового столу. Він сидів просто в неї за спиною і не придумав нічого кращого, як обійняти її за талію. Сельма вжахнулась і, обернувшись, цілісінькі дві хвилини мовчки дивилась на нього. Скільки усього промайнуло за ті дві страшні, такі довгі й усе ж такі короткі хвилини! Цілий світ роздумів. Нарешті вона здогадалася, так, вона здогадалася, як себе опанувати, й кинула оту вже наведену фразу, до краю його принизивши. Ще й додала: