Анатолій Дністровий - Пацики

Толян, ми приїхали, каже веселий Бодьо Машталір. Я розплющую баньки, мені допомагають вибратися з салону колимаги. Заходимо до ресторану. Сідаємо біля вікна за столик на чотирьох. До нас підрулює усміхнена тьотя в білому фартушку, вона усміхається, і я дивлюся на її великі, як у коня, золоті зуби. Ну й ікла, бля, бурмочу, загризе — не задумається. Пацани регочуть, тільки Дефіцит сидить засмучений. Нам приносять великі тарілки з картоплею–пюрешкою, зеленим горошком, великою відбивною і салатиком зі свіжої капусти, а ще ставлять графин водяри. Я пити не буду, кажу їм, балда розвалюється. Давай пий, каже Дефіцит, попустить. Попустить — значить попустить. За хвилин тридцять–сорок глушимо графин. їдемо тьолок знімати, пожвавлюється Дефіцит. О! — сміється малий Машталір, Діма повертається до нормального життя. А мені вже всьо похуй, каже він, гіршого бути не може. Виходимо з «Калини». Риня каже: нада купити пару пляшок вінчіка, баби ж водку не п'ють. Заходимо в найближчий гастроном і беремо два снаряди дешевого червоного вина. їдемо в центр. Там із тьолками повний голяк, наче вони розбіглися по норах, їдемо на Східний, але там така сама біда: зупинилися біля випадкової карги, але вона така страшна, шо ми мало не повсцикалися зі сміху, фу, алігатор, фу, повзи звідси.

Раптом колимага глохне. Вилазьте, гаркає п'яний Дефіцит, нада штовхнути. Штовхаємо, машина кілька разів ліниво пчихає, але заводиться, Діма на нейтральній тисне на газ, ще раз, ми заскакуємо. Куди тепер? — запитую. Ідемо на Канаду, каже Дефіцит, там тьолок валом. Цей новий мікрорайон, який побудовано на схилі між Східним і Бамом, не дуже я люблю, хіба що круто вставляє швидко їхати по єдиній дорозі, яка веде від магазину «Обнова» вниз до універсаму. Ми заїжджаємо на Канаду, й раптом машина знову глохне. Ти шо, каліка, визвіряється Риня на Дефі–цита, навчися їздити. Виходимо з машини, п'яний Дефіцит відливає на обочині, перед житловими дев'ятиповерховими будинками та перед людьми, які випадково проходять неподалік. Ти шо, даун? — дивиться на нього Риня. А мені похуй, каже Діма й хитається. Ми закурюємо. На дорогу поблизу нас виходять дві симпатичні дівахи, й Риня до них підрулює. Я дивлюся, як він їх зама–лажує, а ті красиво посміхаються. Потім дівахи йдуть дорогою вниз і віддаляються на метрів п'ятдесят. Повз нас проїжджає червона «таврія» й несподівано зупиняється біля тьолок. Із неї виходить середнього зросту штемп у чорних окулярах, цілує блондинку, а її подруга цієї миті показує на нас. Штемп розвертається, і я бачу, як він зневажливо показує на нас пальцями, тіпа, ці лохи до вас, дєвки, чіплялися? Риня на це дивиться, і в нього падає планка. Раптом штемп у чорних окулярах показує нам «фак». Пацани! — як ненормальний ричить Риня, цей лох нас послав! за ним! Ми підриваємося, запихаємо Дефіцита за кермо, а самі щосили штовхаємо з накату нашу колимагу, на ходу заскакуємо в салон. За ними! — кричить малий Машталір. Діма, газу! газу, на! — кричу я. Швиденько, поки вони не звалили! Діма, йобтвою мать, кричить Риня, вони вже внизу, зараз відірвуться! Діма тисне на газ, дає копоті, і ми на шаленій швидкості летимо до універсаму. Червона «таврія» зупиняється на повороті, пропускає тролейбус, і ми до неї швидко наближаємося. Раптом вона рушає, об'їжджає велике кільце і повертає у бік Будинку культури «Текстильник». Заріжу підара! — кричить Риня, я тебе сука закопаю да я тобі гланди через жопу повириваю а якшо ти обісрешся то заставлю зжерти своє лайно да я тобі гадьониш всі ребра поламаю шоб у тебе рак мозгів почався щоб тебе кожного дня в жопу трахали щоб тобі рідна мама їсти фуфєл не давала щоб ти гнида все життя на таблетки працював ах ти ж пі–дар вошивий лосіна нєобузлая да я тебе… Ми вискакуємо на вулицю Енергетичну, на якій розміщене велике кільце, але його не об'їжджаємо, як це потрібно робити, а обгинаємо з іншого боку — по зустрічній смузі і скорочуємо дистанцію. Прямісінько повз нас пролітає «рафик», і я встигаю помітити, як водій показує нам кулака. Діма, газу! — кричить малий Машталір. Дефіцит дає копоті і наша колимага швидко наближається до тих ублюдків. Риня відкручує віконце у дверцятах і бере в руку пляшку вина, яке ми купили на Дружбі. Між нами й «таврією» приблизно двадцять метрів. Дистанція скорочується. Риня реве на всю вулицю, і жбурляє пляшкою в машину, але вона не долітає, розбиваючись на асфальті. Толян, давай другу пляшку, гукає мені. Простягаю йому снаряд. Риня висувається з вікна, тримаючи пляшку в руці, як протитанкову фанату. Ми зрівнюємося з «таврією», але між нами біля двох метрів.