Анатолій Дністровий: Пацики

— Чьо? Втухни! Він кинув її… — сварюся з цим ублюдком Чихаренком і не помічаю, як підвищую голос. Від гніву відчуваю, як моє обличчя наливається кров'ю, цього дебіла хочеться зараз хлопнути, щоб зуби повилітали, засадити в його жирну задницю шпицю, якою в'яже моя матір, або огріти по голові стільчиком, на якому сиджу.

— Остання парта, — звертає на нас увагу викладачка, — ви не на ринку.

Король каже Чихаренкові «втухни» і просить розповідати далі. Словом, я набираю обертів і чєшу їм по повній програмі: які в Ірусі класні дойки, яка в неї симпатична поголена пизда, над якою маленький трикутничок русявого волосся, як вона круто розсуває ноги, охоплює ними мій тулуб, глибоко стогне і кусає за вухо, а ще постійно шепоче: мій маленький, давай, давай… Ну ти й мудак, захоплено шепоче Риня, його розширені очі дико поблискують, ну ти й мудак, це така тьолка, повний відпад. Я тішуся, що він вірить, навіть Король повівся; лопухи… Після пари Риня каже, що сьогодні всі наші збираються йти в центр, просто тинятися, може, забіжимо в гадючник над озером або в «Музу». Да, підемо.

Під вечір до мене заходять молодший Машталір, малослівний, понурий, бо знову сварився зі своїм батьком–алкашем, Риня й Коновал, який уже відійшов від двох кубів; вони чекають у моїй кімнаті, поки вдягаюся. Матір робить легкі бутерброди з чаєм, ми швидко кидаєм їх на кішку, і підриваємося. Вітчима, як завжди, нема, знову бухає з хануриками, придурок. Поки йдемо в кафешку «Оріон», яка знаходиться на Тинді1 і під яку мають підтягнутися всі решта, Риня підстьобує Коновала: а наріки в попу двігаються? а кислим борщем не пробував? може вставляє? а? а в вухо, нє? чую його насмішкуваті запитання. Коновал огризається, аби той заткнувся, але Риня ще більше насідає: признайся чесно, в п'ятку двігався? Ти мене вже задрав, гнівається Коновал і відходить, він завжди намагається уникати Рині, коли той його підйобує. Чьо ви зщепились? — хочу їх помирити. Бодьо Машталір іде поруч і каже, що через місяць змагання. Він один із найкращих боксерів, з якими я знайомий; чотири роки тому ми записалися цілим двором на секцію боксу, яка знаходиться неподалік від мого будинку, на вулиці 15 квітня, але там залишився тільки Бодьо, це навіть трохи дивно, бо він малого зросту й непримітний на перший погляд; не витримав Чубич — здоровий шланг, у якого не кулаки, а гирі, не витримав Скочиляс, не витримав і я. А Бодьо залишився і займається щодня вже впродовж цих років. Я також би ходив, але це вимагає багато часу, зрештою, в мене особливої тяги постійно товкти чужі морди й отримувати по своїй нема (по п'яній — інша тєма). Я хочу взяти область, каже малий Машталір, бухати не буду, знаєш, скільки здоров'я треба, кожен день дорогий. Ти її візьмеш, плескаю його по плечу, ти це знаєш краще за мене. Бодьо замислюється, дивиться перед себе, зітхає, не все так просто, є конкуренти, серйозні пацани. Ти від них не гірший, посміхаюся йому. Малий Машталір запитливо на мене дивиться, а я кажу, ти виграєш, так і буде, побачиш. Під «Оріоном» помічаємо Юру Пижа і ще кількох знайомих пацанів, один із них, у блакитній катоновій сорочці, здається, підігрітий, пасе очима присутніх і з дурнуватою посмішкою викрикує: жопа. Коновал відразу пожвавлюється, підходить до Юри (деколи вони разом мутять), між ними виникають бурхливі веселі тьорки. Наріки тупорилі, зневажливо каже Риня і відходить до кількох знайомих, які курять біля входу до кафешки. Підтягуються ще троє штемпів, двоє навчаються в 1–й бурсі з Бодею Машталіром, і він каже, що це нормальні пацани. Знайомимося, вони зі Східного(Старий район у Тернополі), а ще один з вулиці Глибокої; поводяться стримано, розмовляють переважно з малим Машталіром. Нас десятеро, думаємо, як сплавити час. За хвилин п'ять–десять підходить Петро Григорович (так «офіційно» ми прозвали Петруху, він довший час мав дурну звичку ходити в чорному костюмі з краваткою, в лакованих туфлях, щоправда, на босу ногу, і курити сраний «партаґас» без фільтру, яким минулого року були переповнені всі кіоски й магазини) і Діма Дефіцит, який ображається, коли його так називають; сам винен, придурок, не треба вживати в розмовах це слово. Під «Оріоном» із випадкового бика витрушуємо бабки, забираємо пачку «Експресу», він, лосяра тупорилий, туманно каже, шо Тернопіль, тіпа, місто маленьке і знайти нас буде неважко. Почувши це, Ри–ня і Петро Григорович затягують його в найближчий двір, пиздять, як гамана, а наостанок на нього мочаться. Валимо в центр, каже до всіх Діма Дефіцит, да, да, в центр, підтримує Риня.