Анатолій Дністровий - Пацики

Що вона хоче цим сказати? Ці слова мати вимовила дивним, теплим тоном. Вона каже, що сусідка не збрехала, бо навіть у серпні, коли я маленьким потрапив під військовий «урал» і мене відкинуло під наш паркан у кропиву, на тілі не було жодної подряпинки, жодного синця, не кажучи вже про переломи… я підбігла до тебе, а над тобою літали кілька метеликів, і я зрозуміла, що є Бог і що він тебе врятував… як би я хотіла щоб ти завжди був маленьким таким маленьким гарним хлопчиком який колись гарно їв потім повільно йшов і грався або лягав спати знаєш ти з самого дитинства був дуже спокійним і слухняним не капризував як інші діти не рюмсав просив добавку ха ха ти так смішно казав «сє оцю» що всі сміялися пауза ти завжди усім приносив радість тебе любила вся наша вулиця навіть солдати які визирали з–за бетонного паркану частини тебе завжди пригощали цукерками а один навіть подарував тобі свою пілотку деколи ти міг так непомітно шмигнути з хати що я мало не впадала у відчай думаючи чи нічого бува не сталося одного разу на своєму триколісному велосипедику ти поїхав до автошколи а там стільки машин потім звернув униз до озера і з'їхав аж на пляж добре що були люди і привели тебе додому ох гарно колись було я брала тебе за ручку ми йшли набережною до парку Шевченка потім підіймалися високими сходами до кафе яке ви зараз називаєте «гадючником» і де п'єте сто грам а колись у ньому гарно було там не курили не пили було смачне морозиво ти дуже часто просився на руки мама візьми толіка на руці я тобі казала що я вже втомилася а ти просив візьми мене на руці ну трішки я коли виросту тебе братиму на руці візьми пауза тоді мені з тобою було дуже спокійно я нічого поганого не думала. Ма, шепочу у маренні дрімоти, лягай спати. Вона підходить, відчуваю, як згинається, потім цілує мене в щоку. На добраніч, закриває за собою двері.

Іспит проходить як по маслу. Мастак Ромко непомітно дає нам готові «болванки» з відповідями на запитання в білетах; єдине, що нам треба було зробити — переписати це своєю рукою на аркуш із екзаменаційною печаткою, скорчити серйозний вираз морди й здати. Всі наші вирішують квасити, вони скидаються й посилають Саву з Лободою в гастроном за водярою, батоном, сирками, ковбасою, мінералкою. Зранку думаю про Ляню, пропадає настрій, а клятий бодун ще й пригнічує. Риня кличе похмелятися й заодно відзначити екзамен. Хочеться бути самому, шум і розмови, які породжує наш кагал, харять. Коновал каже, що має атомний план, дьорнеш — і побачиш прабабусю. Король дає головицю Лободі за те, що той купив ліверну ковбасу, це хуйня повна, а не ковбаса, в мене її навіть кіт не їсть, обурюється він. Риня накидається на Короля, твій кіт зажрався, йому мало яйця повідривати, ліверна ковбаса — нормальна закусь. Звалюємо, кажу йому. Толя, окликає мене Риня, завтра ми всі йдемо гуляти, бери Ляню, я буду з Капустою, Дефіцит зі своєю, Петро Григорович буде, словом, не забудь. Добре. Може, по п'ятдесят за екзамен? — перепитує Риня. Ну, хіба по п'ятдесят, а де будемо квасити? Можна піти в тир, каже Король, а можна до електрика Івана в каптьорку.

Лободу відшиваємо. Коновал плентається біля мене й шепоче: з цими мудаками я ділитися планом не збираюся. Невеликим табуном завалюємо в адміністративний корпус, де тир. Ідемо переповненим дівками коридором. Вони теж здають екзамени — перелякані, зосереджені, заклопотані, втомлені, з конспектами в руках, на нас не звертають жодної уваги. Я помічаю Таню, підходжу до неї, пропоную піти зі мною, але вона, тримаючи підручник у руці, відповідає, не можу, в мене сьогодні почалися діла. Ясно, ну, раз таке — бувай здорова. Іншим разом. Риня дивиться, як я від неї відходжу трохи розчарований, хихикає й розводить руками, ті–па, кантора не працює. Відчиняє двері підвалу, і ми спускаємося в темряву. Ей, світло там зробіть, швиденько, неголосно гаркаю на тих, хто йде попереду й забуває знайти вимикач. Невдовзі з'являється світло. Риня каже мені, щоб я закрив двері. Не встигаю підійти до дверей, як забігає захеканий Король і тягне за собою в підвал маленьку тьолку. Швиденько, поки не побачили! Переконавшись, що ніхто не дивився, як ми заходили, зачиняю двері зсередини на ключ і поспішаю вузькими підвальними коридорами з довгими чорними трубами над головою до наших. Волога затхлість. Іду обережно, аби не зачепитися плечем за побілені стіни. Попереду Король зі своєю кралею, він обмацує її, а та дура тільки регоче й каже «що ти робиш?». Ззаду вона виглядає більш–менш по–людськи: не криві ноги, коротка спідничка, темний светрик. Виходимо в невелику кімнату, де висять навчальні плакати з військової підготовки й стоїть кілька парт, які одразу зсуваються докупи, на них Сава викладає закуску й снаряд водяри. З нички між бетонними блоками стіни Ри–ня витягує загорнуті в целофановий кульок два гранчаки, які ми ще взимку поцупили з їдальні. Потім відкриває пляшку мінералки, миє нею стакани. Сава нарізає батон, плавлені сирки й кружальце ліверної ковбаси. Альо, це не хавчик, кричить Король на тих, хто до їжі простягає свої граблі, це закусь! Чьо вилупився? — каже Риня Саві, наливай. Сава наливає. Риня один гранчак дає мені, а інший Королю. Перехиляємо. Той мутняк у голові, який ще зранку я переживаю від вчорашньої буханини, раптом на мить оживає, рухається восьминогом і наче пускає щупальця у клітини моїх нещасних мозгів. Я кидаю на кішку шматочок плавленого сирка й ковбасу. Як не дивно, стругати не хочу, алкоголь поволі мене збадьорює, кров радісно розносить його по втомленому тілу, як листоноша 45–го вісточку про завершення війни. Коновал дивиться на гранчак, який простягає Риня, підморгуючи нам, кривиться й відступає крок назад. Нарік і в Африці нарік, каже Риня й передає його Саві. Вони цокаються, Риня випиває залпом, а Сава з кислим виразом харі п'є водяру повільно, наче компот, зосередившись очима на рідині перед своїм носом. Сава, звертаюся до нього, ти шо, маньяк? так пити… це ж можна йобнутись. Риня закусує й звертається до тьолки Короля, чи буде вона бухати. Я не п'ю водку, відповідає вона унітазним голосом.