Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Боже милостивий!» вигукнув він. «Навіть не думайте робити цього.»

«Не сьогодні,» відповів я. «Я хочу подивитись як вони впораються на семи десяти п’яти.» Він пирснув. «Пане, та ви не доїдете навіть до найближчого повороту.»

«Це ми ще побачимо,» сказав я, переходячи до задніх коліс. Правда, я все ж нервував. Передні шини були натягнуті тугіше за барабан; на дотик вони були мов дерево. Але яка різниця? Подумав я. Що з того, якщо вони вибухнуть? Не так часто видається можливість поекспериментувати з новеньким Кадилаком на 80-доларових шинах. Єдине, що я знав, так це те, що він почне повертати як Лотус Елан. Ну а якщо ні, то все, що мені треба буде зробити, так це подзвонити у VIP-агеннтство і замовити ще один… можна навіть пригрозити їм судом, тому що всі чотири шини вибухнули під час руху. Попросити Ельдорадо з чотирма Мішлен X. Розплатитися карткою… записати на рахунок «Сент луїс браунс».

Як виявилося, Кит поводив себе досить непогано з підвищеним тиском у шинах. Правда, поїздка виявилась трошки жорсткуватою; я відчував кожен камінчик на трасі, так неначе я їхав на роликах по гравію… зате він почав круто повертати, відчуття було таке, наче мчиш мотоциклом на максимальній швидкості під час зливи: трішки замешкався і БЕМЦЬ, ти вже пролітаєш на фоні вечірнього неба тримаючи в руках власну голову.

***

Десь за півгодини після наших перегон ми заїхали до цілодобової забігайлівки на тонопському шосе, наркоманському гето, котре називалось Північним Лас-Вегасом. Взагалі-то це місце заходиться за межами міста, тому там не діє влада Вегасу. Північний Вегас – це те місце, куди ти потрапляєш після того, як тебе неодноразово наїбали на Стріпі й тебе вже не чекають навіть у найдешевших закладах біля Казино Центру.

Це відповідь Невади східному Сент-Луїсу – нетрі та кладовище, остання зупинка перед остаточним засланням до Ілі чи Вінемаки. Північний Вегас – це те місце, куди переїжджають шльондри після тридцяти і колишні гангстери, котрі розуміють, що вони вже не придатні для ведення великого бізнесу… або сутенери, котрі заборгували в «Сендз»… або представники соціальних низів. Це може бути хто завгодно – від алкоголіків до джанкі, ті, кому вже неможливо впасти нижче.

Великі готелі й казино прикладають всі зусилля тільки щоб товстосуми не мали жодних проблем з «покидьками». В таких місцях як «Сізарс Пелейс» працює посилена охорона. Близько третини відвідувачів у залі являються або підставними, або агентами під прикриттям. З кишеньковими злодіями і п’яницями на переповнених парковках працюють спеціальні громили зі служби безпеки, котрі надають їм інформацію про вартість стоматологічних послуг і вчать заробляти на життя з поламаними руками.

«Верхівка» Вегаса, мабуть, є найбільш закритим суспільством на захід від Сицилії – і їй абсолютно байдуже, в поняттях класового суспільства, хто на Вершині – Лакі Лучіано чи Говард Х’юз. В цій системі, де Том Джонс заробляє 75 000 доларів на тиждень за два шоу в «Сізерс Пелейс», охорона палацу сумлінно виконує свою роботу і їй плювати, хто підписує їхні чеки. Така золота жила, як Вегас, утримує власну армію, як і будь-яка інша грошова оаза. Всі зусилля крутяться навколо вищих прошарків з грошима і владою… а великі гроші у Вегасі завжди асоціюються з Силою для їх захисту.

Тож, якщо ти потрапляєш в чорні списку на Стріпі, не важливо за що, ти або забираєшся з міста, або ж відправляєшся гнити в дешеві, пошарпані нетрі Північного Вегаса… до малолітніх бандюків, шльондр, додманів та інших невдах. Північний Вегас це, наприклад, місце, де можна купити героїн ще до півночі без будь-якої загрози.

Але, якщо тобі потрібен кокаїн і ти маєш гроші й знаєш потрібні слова, можна залишитися на Стріпі й просто підійти до будь-якої шльондри й отримати те, що потрібно.

Тільки й усього. Але ми не підходили під шаблон. Як виправдати те, що ти роз’їжджаєш Вегасом у білому Кадилаку, напакованим наркотиками і не знаєш з чим їх мішати? Філморівська стратегія тут не діє. Люди типу Сінатри та Діна Мартіна все ще вважаються тут авангардом. Місцева «підпільна газета» - «Лас-Вегас фрі прес» – це всього лиш обачне відлуння «Піплз Ворлд» чи «Нешнл Гардіан».

Тиждень в Лас-Вегасі подібний до падіння в часову прірву, повернення у пізні п’ятдесяті. Це стає зрозуміло, коли бачиш людей, що приїздять сюди – Великі Транжири з таких місць, як Денвер чи Даллас. Так само як і національний з’їзд Елкс Клабу (неграм участь заборонена) і загальні збори вівчарів Заходу. Ці люди просто божеволіють від вигляду старої шльондри, що роздягається майже до гола і витанцьовує на маленькій сцені під звуки «September Song» у виконанні дюжини 50-річних наркоманів.