Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Зліва від цієї страшної статті було розміщене фото на чотири колонки на якому вашингтонські поліцаї боролися з «молодими антимілітаристами, котрі влаштували сидячу забастовку й перекрили вхід до штабу призивної комісії.» Біля фото був великий чорний заголовок: СУДОВІ СЛУХАННЯ У СПРАВІ ТОРТУР НАД ПОЛОНЕНИМИ.

ВАШИНГТОН – Група добровольців розповіла на неформальному судовому засіданні, що під час служби військовими наглядачами вони катували та вбивали в’єтнамських полоненних, використовуючи для цього телефонні електрокабелі або просто скидаючи їх з вертольоту. Один з офіцерів заявив, що його колега застрелив їхню китайську перекладачку зі словами «Це ж просто-напросто ще одна косоока», маючи на увазі те, що вона була азіаткою…

Якраз просто під цією історією містився ще один веселий заголовок: В НЬЮ-ЙОРКУ ПОРАНЕНО П’ЯТЕРО ЛЮДЕЙ… невідомим нападником, котрий стріляв з даху сусіднього будинку без зрозумілих на те причин. За нею зразу ж йшла інша стаття: ЗАТРИМАНО ВЛАСНИКА АПТЕКИ… «внаслідок», як писалося в газеті, «попереднього розслідування (спілкою фармацевтів Лас-Вегасу), яке виявило зникнення більше 100,000 таблеток, класифікованих як небезпечні наркотики…»

Після прочитання передовиці я відчув себе набагато краще. Порівняно з усім, що там писалося, мої злочини виглядали блідо й невинно. Я був порівняно нормальним громадянином – мав кілька порушень на своєму рахунку, але не вважався небезпечним. Іншою справою було б, якби я був одним з героїв цих хронік.

Чи й не було б? Я відкрив сторінку спортивних новин і побачив статтю про Мухамеда Алі; його судив верховний суд, головна інстанція. Він був засуджений до п’яти років ув’язнення за відмову вбивати «косооких».

«Я не маю нічого проти в’єтконгівців,» заявив він.

П’ять років.

Раптово я знову відчув провину. Акула! Де ж вона? Я відкинув газету і почав крокувати туди й назад. Я втрачав контроль. Відчував як земля вислизає з-під ніг… і раптом побачив машину, яка виїжджала з сусіднього гаража.

Нарешті! Я схопив свою шкіряну сумку і помчав до тачки.

«ПАНЕ ДЮК!» почувся голос з-за плеча.

«Пане Дюк! Ми якраз шукаємо вас!» Я мало не зомлів. Кожна клітина мого мозку та тіла провисла. Ні! подумав я. Це має бути якась галюцинація. У мене за спиною нікого нема, ніхто мене не кличе… це параноїдальне видіння, амфетаміновий психоз… просто продовжуй йти до машини й усміхайся…

«ПАНЕ ДЮК! Заждіть!» Ну що ж… чому б ні? Багато гарних книжок було написано у в’язниці. Тим паче мене вже знають у Карсон-Сіті. Начальник охорони та їхній пахан пам’ятають мене – я колись брав у них інтерв’ю для «The New York Times». А також решта бандюків, охоронців, просто ментів та першокласних аферистів, котрі дуже образились, коли стаття так і не вийшла друком.

Чому? Питали вони. Вони хотіли, щоб їхні історії почули. Важко пояснити; все, що вони мені розповіли пішло у кошик для сміття лише через те, що заголовок, яким я назвав статтю не задовольнив редактора, котрий сидів у своєму кабінеті за три тисячі миль звідси – якогось знервованого трутня за сірим столом, котрий загруз у такій бюрократії, яка лежить за межами розуміння звичайного бандюги в Неваді – моя стаття безслідно зникла лише через мою відмову змінити заголовок. Через мою провину.

Ніхто й не звернув на неї уваги у Ярді. Але якого дідька? Для чого запарюватись деталями? Я розвернувся до свого обвинувачувача: маленького молодого клерка з широкою посмішкою на обличчі й жовтим конвертом у руці. «Я дзвонив до вашого номеру,» сказав він. «Потім я побачив вас надворі.» Будучи занадто втомленим, щоб чинити опір я кивув. Акула була якраз позаду мене, проте я не бачив жодного сенсу навіть спробувати закинути сумку всередину. Гру закінчено. Вони спіймали мене.

Клерк все ще усміхався. «Для вас є телеграма,» мовив він. «Взагалі-то вона не для вас. Вона для якогось Томпсона, але там написано передати її Раулю Дюку; це щось має значити?» Я був збитий з пантелику. Я вже не міг сприйняти все відразу. З волі за грати й знову на волю за тридцять секунд. Я відступив назад і сперся на машину відчуваючи кожну складку білого брезентового даху своєю тремтячою рукою. Клерк, все ще усміхаючись, тицяв у мене телеграмою.

Я кивнув, ледве витискуючи з себе слова. «Так,» вимовив я, «це для мене.» Я взяв конверт і відкрив його: